Ексклюзивний аналіз Альони Гетьманчук, директорки Центру “Нова Європа”, опублікований на сторінках “Європейської правди”.

Україна готується зустріти друге президентство Дональда Трампа. 

Вже немає шоку, наявного в українській столиці після його першого обрання, натомість є повномасштабна війна та обіцянка новообраного лідера США завершити її в рекордно короткі терміни.  

Друге президентство Трампа, безумовно, є викликом для України. 

Але і сама Україна та завершення війни Росії – чи, коректніше, її призупинення – є так само викликом для президентства Трампа. 

Те, як він дасть собі раду в цьому питанні, може визначити хід його перебування у Білому домі і, зрештою, те, чи зможе він стати, як прагне, найвизначнішим республіканським президентом в історії США. 

Україна може допомогти йому бути номінованим на Нобелівську премію миру, а може зробити так, що він увійде в історію як людина, яка допомогла Путіну відновити Російську імперію. 

Отже, важливо перестати підігрувати всім, хто сприймає Америку Трампа як загрозу для України, рівноцінну – або й більшу – аніж путінська Росія, та розібратись у тому, що важливо розуміти вже на цьому етапі формування майбутніх політик адміністрації нового президента в екзистенційному для нас питанні “війни та миру”.  

І головне – що важливо спробувати донести до команди Трампа перед тим, як новобраний президент спробує оформити свої передвиборчі обіцянки в будь-яку переговорну “оборудку”.

Стратегія “повільного вбивства” 

Що нам наразі відомо з відкритих та закритих джерел про контури бачення завершення війни, яке домінує у команді Трампа? І наскільки це бачення відрізняється від того, яке переважало в адміністрації Джо Байдена? 

Перша річ, яку важливо розуміти – на топрівні у жодному з партійних таборів США не бачать потенціалу військової перемоги України та вважають нереалістичним вихід на кордони 1991 року. 

Тому якщо когось нав’язливо переслідує думка, що Трамп нас штовхатиме на заморозку, а Камала Гарріс вела б до перемоги України через звільнення всіх наших земель – вимушена буду розчарувати. 

За будь-якої адміністрації ми б обговорювали не завершення війни з розрахунком вибити російські війська України, а призупинення війни. 

Ключове питання – насправді не у самій ймовірності призупинення війни, а в тому, на яких умовах це перемир’я буде досягнуто.

А також у тому, наскільки Україна буде захищена в момент його фіксації – з точки зору військової допомоги та реальних гарантій безпеки. І тут якраз важливі нюанси в позиціях різних американських гравців.  

Хтось запитає: а як же заяви про підтримку перемоги України, якими рясніли декларації лідерів Демократичної партії в останні місяці? Подібна риторика не повинна вводити в оману. 

Мій досвід спілкування з американськими співрозмовниками на різних рівнях демонструє, що в адміністрації Байдена цілком комфортно себе почували, інтерпретуючи перемогу як факт того, що Україна в принципі вистояла чи, як люблять казати в окремих високих офісах, “Україна досі вільна”.  

Можливо, звідси і нотки гордості в голосі Гарріс, коли вона говорила про намір продовжувати політику Байдена щодо України у разі обрання на пост президента. Політику, яка – і за два з половиною роки війни це вже очевидно – насправді вела до повільної поразки України. 

Чи, перефразовуючи відомий хіт, “killing Ukraine softly” (вбивала Україну повільно). 

Окремі опосередковані сигнали з кампанії Гарріс теж викликали певні питання щодо того, до якої саме перемоги вона б підтримувала Україну. Зокрема, йдеться про деяких зовнішніх експертів, які, за наявною інформацією, були запрошені брифінгувати Гарріс з питань України в останні місяці перед виборами. 

Чи сигнали про неминучість другої Ялти з визначенням де-факто сфер впливу в Європі, які останнім часом надходили від окремих топдипломатів США в розмовах зі своїми європейських візаві, шокуючи останніх настільки, що вони поспішали обговорити це навіть з українцями.

План Зеленського чи план Трампа?

У чому ж тоді відмінності між стратегіями Джо Байдена та Дональда Трампа? І де для нас приховані найбільші ризики? 

Першою суттєвою відмінністю є бачення того, хто, власне, повинен бути ініціатором переговорного врегулювання. 

У президента Байдена, за свідченнями багатьох джерел, дійсно був справжній “пунктик” щодо того, що Зеленський особисто мав вирішити та попросити главу Білого дому допомогти профасилітувати такі переговори. Такої ж позиції дотримувалась і Гарріс. 

Наскільки щирою є така позиція, враховуючи залежність України від американської військової та фінансової допомоги і можливість американської сторони регулювати переговорний апетит України обсягом та швидкістю надання такої допомоги – питання відкрите.  

Але так чи інакше, адміністрація до певної міри зробила себе заручником підходу “лише Україна має вирішити, де, коли і як починати переговори”, а якщо Україна не вирішувала – потрібно просто її підтримувати. Нехай дозовано, нехай в режимі “as long as it takes” (скільки б часу це не зайняло), а на додачу – відстаючи від усіх заявлених графіків.  

Трамп же від початку не приховував – саме він буде ініціатором переговорного врегулювання. 

Саме він буде не тим, хто розпочав велику війну в Європі, але тим, хто завершить її.

Даючи зрозуміти: що якщо і буде План перемоги, то це буде план перемоги Трампа. Не Зеленського, не Путіна, а саме Трампа. 

Відповідно, перше завдання для України тут – не наполягати на безумовному виконанні саме нашого плану, але запропонувати, яким чином інтегрувати ці пункти в план миру Трампа. 

Подейкують, що навіть в нинішній адміністрації дещо нервово реагували на ініціативи, які позиціонувались як ініціативи Зеленського. “Ким він себе уявив – новим Вудро Вільсоном зі своїм списком пунктів?” – начебто роздратовано кинув один з топпосадовців США.  

Однак нинішня адміністрація вимушена була з цим рахуватися, наполягаючи, що саме Зеленський має визначити стратегію перемоги, а США її начебто підтримають. Розуміючи розмір его Трампа, наполягати на прийнятті Формули миру чи Плану перемоги Зеленського було б щонайменше не дуже далекоглядно. 

Проблема такого наполегливого бажання новообраного президента США звести Україну й Росію за переговорним столом полягає також у тому, що Трамп автоматично заганяє Сполучені Штати у нішу фасилітаторів переговорного процесу. 

Проте це якраз той випадок, коли нам не потрібний Вашингтон у ролі рефері (навіть найбільш чесного рефері), нам потрібен Вашингтон у нашій команді. 

Загроза “швидкої оборудки”

Але найбільш очевидна прихована загроза – це спроба ініціювати та реалізувати швидку оборудку (quick deal), обіцяну під час виборчої кампанії. 

Як тут важливо діяти? Важливо ще до інавгурації доносити через представників його команди: Україна для Трампа – можливість увійти в історію найвеличнішим миротворцем. 

Він мріяв про Нобелівську премію миру? Він вважає, що Барак Обама отримав її незаслужено?

Із завершенням війни на умовах, які приведуть до сталого миру, а не крихкого перемир’я, у Трампа з’явиться можливість бути номінованим на цю премію. 

Можливо, це зробить навіть сам Зеленський, як свого часу зробив експрем’єр Японії, покійний Шіндзо Абе. 

З капітуляцією України він не буде номінований точно. Бо якщо Трамп буде слідувати рейганівському принципу “мир через силу” (peace through strenth) так, як він це робив під час першої каденції і як того прагнули б у Києві (судячи з заяв Зеленського на цю тему), то допомогти Путіну виграти війну і відбудувати імперію – це мир через силу Росії, мир через силу Путіна, це не мир через силу Америки і не мир через силу Трампа. 

Та й взагалі це навряд чи буде історія про мир. 

Так само потрібно чітко дати зрозуміти – в тому, що домовленість буде реалізуватись на початку його президентського терміну, є і свій великий мінус, не тільки плюс. 

Цей мінус полягає конкретно в тому, що будь-яка крихка оборудка може вибухнути у нову війну – можливо, навіть більш масштабну та брутальну – ще під час перебування Трампа у Білому домі. 

Відтак навіть якщо Трамп та його переговірники спробують діяти за логікою недобросовісного лікаря – аби важкохворий пацієнт не помер на моїй зміні, – вони мають розуміти важливість такої домовленості, яка б змогла гарантувати неповторення агресії принаймні наступні чотири роки. 

Реальні гарантії для України 

Один зі шляхів не допустити нової війни – надати Україні реальні гарантії безпеки, які б включали елемент колективної оборони.  

Команда Трампа демонструє прогрес у створенні того, що ми в Центрі “Нова Європа” називаємо коаліцією рішучих – країн переважно Європи, які готові будуть на розміщення свого військового компоненту в Україні. 

Заяви та коментарі окремих представників команди новообраного президента свідчать не лише про готовність благословити таку військову місію, але й інтерес до такої місії за умови, якщо там не буде американських військових та Сполучені Штати не будуть за неї платити. 

Це суттєво відрізняється від підходів адміністрації Байдена, яка була категорично проти будь-яких сценаріїв “чобіт на землі”.

Включно із запропонованою президентом Макроном коаліцією військових інструкторів в Україні, вважаючи такі ідеї ескалаційними. 

Зараз Україні надзвичайно важливо розробити алгоритм такої місії з тими європейськими країнами, котрі готові або надсилати свої контингенти, або/та фінансувати подібні контингенти. 

Опрацювання подібної місії вигідне Україні також тому, що це зробить ключові країни Європи невід’ємним елементом переговорного врегулювання, не віддаючи його на відкуп лише США та Росії. А отже, в потрібний момент вони потенційно зможуть якщо не кинути виклик, то запропонувати покращити будь-яку домовленість, як це було, наприклад, коли Франція за президентства Барака Обами кинула виклик угоді щодо Ірану і зрештою хоча б якось покращила її. 

Водночас навіть найбільш досконалої військової місії на межі розмежування може забракнути для дотримання режиму тимчасового припинення вогню, якщо коаліція рішучих (необов’язково під егідою НАТО) не допоможе закрити не лише адміністративну лінію, але й небо над Україною. 

І тут йдеться про створення ППО-щита, але вже не лише над Західною Україною та частиною Південної України, що ми намагались проштовхувати впродовж останнього року, але й над усією нашою територією.  

Україні потрібно максимально скористатися прихильністю команди Трампа саме до створення ситуативних коаліцій – прихильність, яку нещодавно в одному з медійних коментарів згадав і близький до Трампа Річард Гренелл. 

Це означає, що є можливість рухатися швидше і більш рішуче на рівні тих країн, які готові це робити, не витрачаючи часу на пошуки консенсусу і переконання скептиків всередині НАТО чи ЄС.

Тобто є шанс на створення справжньої коаліції рішучих. І США, так чи інакше, мають бути частиною цієї коаліції: навіть якщо лідерство та основний фінансовий тягар візьмуть на себе з політичного благословіння Вашингтона європейці, підтримка американців буде потрібна на тих напрямках, де у європейських країн є певні пробіли (ППО, розвіддані тощо).

Однак європейські війська – це ще не гарантії безпеки. Було б важливо разом з ними отримати принаймні двосторонні гарантії безпеки від європейських ядерних держав – Великої Британії та Франції, котрі б чітко продемонстрували, що військова місія – це не про моніторинг перемир’я, це про постійний захист України. 

Але ключовою метою України все ж має залишатись отримання гарантій безпеки від США. І бажано через НАТО, яким би європейським воно не ставало за президентства Трампа у разі втілення популярної в оточенні новообраного президента концепції “сплячого НАТО”.

Шанс на запрошення до НАТО 

Ще одна суттєва відмінність – у позиції щодо запрошення України в НАТО. 

Після трьох років наполегливих спроб донести до Білого дому Байдена, чому запрошення України в Альянс важливе не тільки з точки зору забезпечення безпеки України після завершення війни, а й, власне, для пришвидшення завершення якраз нинішньої війни, в останні місяці перед виборами крига потрохи почала скресати. 

Почалась еволюція поглядів щодо того, чому запрошення можливе і навіть потрібне ще на цьому етапі війни, під час активних бойових дій (ризикну припустити, що саме тому це питання з’явилось у першому пункті Плану перемоги Зеленського). 

Серйозно розглядались в уряді США ідеї, як зробити це запрошення можливим вже на зустрічі міністрів закордонних справ Альянсу 3-4 грудня цього року. Однак з поправкою, що на виборах має бути обрана Камала Гарріс. 

Так, є питання, яку тактичну мету переслідували в Білому домі, погодившись нарешті принаймні серйозно обговорювати запрошення в НАТО – щоб виключно використати його і як своєрідне запрошення Путіна до переговорів, а далі, вже на самих переговорах, “може, й Україна захоче сама розглянути це питання як компроміс”, про що доводилось не раз чути на різних закритих обговореннях за участю американських експертів. 

Чи навпаки – були готові запросити Україну й запустити процедуру вступу для неокупованої частини з тим, щоб зробити питання членства в НАТО якраз “непереговорним” під час майбутнього врегулювання. 

Так чи інакше, очевидно, сьогодні потрібно зосередити зусилля на тому, аби пояснити команді Трампа, чому запрошення України до НАТО – це якраз про швидше завершення цієї і неповторення нової війни. 

Причому неповторення не лише в період його каденції, а й взагалі, бо членство України в НАТО – найшвидший і найчіткіший сигнал і для російських еліт, і для російського суспільства, що Україна більше ніколи не буде частиною Російської імперії, тому продовження різних “спеціальних операцій” просто втрачає сенс. 

Наш меседж може бути таким:

Рейган покінчив з російським комунізмом, а Трамп покінчить із російським імперіалізмом.

І, можливо, навіть зможе стати для республіканців найкращим на їхній погляд президентом (наразі це лідерство згідно з опитуваннями у США все ще за Рейганом, але Трамп – другий). 

Членство України в НАТО – це і відповідь на питання, на чиєму боці буде Україна з її критичними мінералами та боєздатним військом у разі потенційного конфлікту США з Китаєм. 

Якщо Трамп не буде готовий ініціювати запрошення сам, він може довірити зробити цю “невдячну” роботу нинішній адміністрації – просто потрібен від нього сигнал, що він не “відкличе” таке запрошення, якщо його ініціює Білий дім Байдена. 

Отже, цілком можливо, що ключі до запрошення України в НАТО наразі перебувають більше у резиденції Трампа у Мар-а-Лаго, аніж в Овальному кабінеті.

Допомога – безоплатно чи в кредит

І, нарешті, найважливіша відмінність – якщо адміністрація Трампа обрубає будь-яку допомогу України у той час, як демократична команда чітко виступала за її продовження і за президентства Гарріс. Хоч і попереджаючи – готуйтесь до того, що цієї допомоги буде все менше. 

Тут важливо зрозуміти кілька моментів.

Перший момент – за Трампа ми ризикуємо дійсно менше говорити про підтримку в тому сенсі, до якого ми звикли – безоплатні пакети допомоги. І не тільки тому, що він сам не розумів – чи то щиро, чи то в популістських цілях – і переконав багатьох своїх прихильників в тому, що не має сенсу виписувати Україні такі чеки, коли у самих американців проблем маса, та й не спроможна ця допомога змінити хід війни. 

Але й тому, що Трамп в принципі не є прихильником формату відносин між країнами “донор – реципієнт допомоги”, йому швидше пасує модель “продавець-покупець”, “кредитор-позичальник”.  

Саме тому, принципово важливо сьогодні розглянути всі можливі формати отримання допомоги, які можуть бути частиною саме таких форматів відносин.  

Чи то нарешті запустити ленд-ліз (до речі, було б не непогано розібратись, чому ми не переконали американську сторону запустити його після ухвалення відповідного законопроєкту у 2022 році, а навпаки – погодились на аргументи адміністрації Байдена, що “нам і безплатно все даватимуть”). 

У Міноборони та в Генштабі мають працювати люди, які чітко розуміють нюанси американського оборонного виробництва та серед ночі можуть сказати, чим програма FMS відрізняється від програми FMF.  

Адже Трамп, можливо, й проти надання підтримки, але він не проти продажу підтримки. 

Це президент, до якого потрібно йти не з запитом (request), а з пропозицією (offer). 

Також не потрібно забувати, що підтримка України в Республіканській партії – це питання, навколо якого й надалі є розбіжності (на відміну від доволі консолідованої позиції щодо Китаю чи підтримки Ізраїлю).

Але ми не повинні забувати, що частина республіканців не голосували за підтримку України не тому, що бажали нашої поразки чи сліпо підтримували аргументацію Трампа, а тому, що ці кошти мали бути виділені на запит адміністрації Байдена, в якої, на погляд цих республіканців, не було стратегії щодо України та жодного зрозумілого бачення досягнення нашої перемоги у війні. 

“Стратегія “Україна досі вільна” та “допомога так довго, скільки це буде потрібно” – це не стратегія”, – доводилось мені чути в офісі одного республіканського конгресмена під час регулярних адвокаційних візитів до Вашингтона. 

Звісно, були й такі, хто використовував відсутність стратегії як привід не підтримувати Україну, але для когось це була дійсно важлива причина не голосувати за кошти, виділення яких все більше почало нагадувати не лише американським політикам, але й американським виборцям фінансування нескінченних воєн на Близькому Сході. 

Так, хтось справедливо зауважить, що MAGA-крило з його ізоляціоністськими позиціями розростається та посилюється, зокрема, й через відповідні призначення в уряді США, на тлі окремих з яких Дональд Трамп починає сам виглядати як “дорослий по кімнаті”.  

Сильними залишаються і позиції в Республіканській партії і так званих “пріоритизаторів”, чи вибіркових ізоляціоністів, котрі вважають, що США потрібно реагувати лише на питання, які стосуються безпосередньо загрози з Китаю.  

Натомість найбільш прихильна до нас третя група “рейганівських” республіканців, котра у своїй готовності підтримати Україну була на кілька кроків вперед не лише за колег у власній партії, але й за колег у Демократичній партії, може виглядати дещо невпевнено і маргіналізовано. Хоча лідером республіканців у Сенаті днями був обраний сенатор Джон Тун, якраз представник цієї політичної когорти.  

Однак є обережні підстави вважати, що Трамп як президент не буде поглиблювати лінії розколу, тому варіанта “обрубати всю підтримку для України” навряд чи варто очікувати. 

* * * * *

Стає все більш очевидним: як і Байден, Трамп, схоже, також переконаний, що війна та її завершення – це справа політиків, а не військових. 

Його захоплення людьми у формі, генералами, котрі були схожі на кіногероїв з його улюблених фільмів про війну, наявне на початках першої каденції, залишилось у його попередньому президентстві. 

Але заради справедливості треба зазначити, що американські топвійськові і за нинішньої адміністрації не були драйвером найбільш потужної і рішучої підтримки України… 

Можливо, це теж одна з причин, чому замість стратегії “killing Russia softly” ми спостерігаємо “killing softly Ukraine”…