Аналіз директорки ЦНЄ Альони Гетьманчук прогресу у відносинах України зі США для щоквартального журналу ТRUMAN Index. Повна версія TRUMAN Index № 4(8)  доступна на сайті TRUMAN  Agency 

Липень-вересень 2018

Позитивні бали: +33

Негативні бали: -5

Загалом: 28

TRUMAN Index: 1,22

РЕЗЮМЕ ВІДНОСИН

У звітному періоді українсько-американські відносини відзначалися низкою змішаних сигналів, переважно зі США. З одного боку, зустріч президентів Трампа та Порошенка в Брюсселі, яка таки відбулася, та візит радника з нацбезпеки Болтона до Києва на святкування Дня незалежності України. З іншого – зустріч Трампа та Путіна у Гельсінкі, де американський президент жодного разу публічно не згадав про Україну та підтримку нашої територіальної цілісності (як і у виступі з трибуни Генасамблеї ООН). З одного боку, «кримська декларація» Держдепартаменту й гучна декларативна критика з боку США «Північного потоку-2», з іншого – відсутність будь-яких санкцій щодо європейських учасників будівництва газогону та підтримка Штатами російської позиції у позовах України в СОТ.

Деякі змішані сигнали зрештою зіграли на користь Україні: неоднозначні заяви Трампа щодо Криму дали змогу прихильникам Києва у Вашингтоні знову активно позиціонувати Україну в комфортній для неї ролі жертви. Тільки якщо в попередні роки вона виступала як жертва агресивної політики Путіна, після Гельсінкі на її адресу було спрямовано співчуття і підтримку багатьох американських стейкхолдерів як вже до жертви непередбачуваної політики Трампа.

Якщо зустріч Путіна і Трампа в Гельсінкі стала переважно позитивним тлом для відносин на інших треках, то початок судових слухань у справі Пола Манафорта, навпаки, став тлом, радше, негативним. Принаймні, з точки зору сприйняття України в США. Резонансний судовий процес вкотре привернув увагу до масштабів політичної корупції в Україні без нагадувань з боку американських медіа, що це відбувалося за часів Януковича.

Зазначений період ознаменувався також смертю чи не найбільш послідовного і надійного союзника України в Конгресі США – сенатора Джона МакКейна. Президент Порошенко, попри певні поради не дратувати Трампа й не їхати на похорон, відвідав церемонію прощання з сенатором.

Гельсінкі затьмарили Брюссель

Політичний діалог між Україною та Сполученими Штатами в підзвітному періоді позначено, передусім, короткою зустріччю президентів Трампа та Порошенка в рамках саміту НАТО, а також візитом радника з питань національної безпеки США Джона Болтона на святкування Дня незалежності України 24 серпня. Щоб обидві події відбулися, з українського боку було докладено певних дипломатичних зусиль. Не далася просто зустріч у Брюсселі, а щодо візиту Болтона, то, за наявною інформацією, українська сторона (особисто президент) вела переговори про візит на День незалежності з держсекретарем США Майком Помпео. Після торішніх відвідин військового параду міністром оборони Джимом Меттісом таке підвищення статусу присутності США було б логічним. Тим паче, Майк Помпео на посаді держсекретаря ще не відвідував Україну з візитом. Помпео, на жаль, вже мав зобов’язання на цей час, однак пообіцяв, що від Адміністрації обов’язково делегують гідного представника для участі в урочистостях. Ним став Джон Болтон, який, щоправда, на брифінгу в Києві обмовився, що йому було зручно приїхати в Київ з Женеви, де він за день до того мав переговори з російським колегою Патрушевим. Так чи інакше, цей візит став ще одним важливим елементом для встановлення діалогу з Джоном Болтоном. Торік приблизно в цей самий час він вже відвідував Київ, але на гонорарній основі для участі в конференції олігарха Пінчука. А в лютому, за кілька місяців до свого призначення, брав участь у заході щодо України того ж Пінчука – в рамках Мюнхенської конференції безпеки.

Проте визначальним для стану українсько-американських відносин в останньому кварталі міг стати не українсько-американський, а російсько-американський саміт. Йдеться про зустріч Путіна та Трампа у Гельсінкі. Незважаючи на те, що в Україні до неї було прикуто значно більше уваги, аніж, скажімо, до саміту Україна-ЄС чи саміту НАТО, які в ті самі дні відбувалися в Брюсселі, офіційні особи в Києві (включно з президентом) публічно намагалися всіляко демонструвати холоднокровність щодо можливих результатів і, головне, наслідків цієї зустрічі. Зокрема, президент Порошенко напередодні, відповідаючи на запитання журналістів у Брюсселі, заявив, що не чекає нічого ані хорошого, ані поганого від зустрічі у Гельсінкі. А після самої зустрічі в інтерв’ю українським телеканалам достатньо самовпевнено заявив: у Гельсінкі президент Трамп дотримувався української позиції. Спеціальний представник США Курт Волкер дещо згодом також запевнив, що на зустрічі в Гельсінкі американська сторона не поступилася жодним з питань, які можуть турбувати Україну. З інтерв’ю «Голосу Америки»: «Не було кроків до визнання російської анексії Криму, підтримки референдуму або російської позиції щодо створення силової групи для захисту моніторингової місії, яка могла б розділити країну».

Хоча зрозуміло: таку оцінку і президент, і спецпредставник могли зробити лише на підставі інтерпретацій переговорів Путіна та Трампа, адже справжній їхній зміст відомий лише двом президентам та їхнім перекладачам. Одну з інтерпретацій озвучив держсекретар США Помпео на сенатських слуханнях за підсумками зустрічі Трампа та Путіна в Гельсінкі: саме по Україні жодних результатів досягнуто не було, сторони погодилися дотримуватись кожна своєї думки. Очевидно, це стосується не лише Криму, а й ситуації на Донбасі, для розв’язання якої Путін запропонував Трампу провести референдум серед мешканців окупованих територій. Невідомо, як відреагував на це Трамп безпосередньо на зустрічі, але пізніше Білий Дім цю ідею публічно розкритикував.

Важливо зауважити, що на відміну від Ангели Меркель, коли німецький канцлер після зустрічей з Путіним телефоном інформує українського президента про зміст розмови, в українсько-американських відносинах ця схема не працює. Дуже добре, що відбулася зустріч двох президентів напередодні саміту з Путіним, проте було б важливо мати прямий канал комунікації і після подібних важливих зустрічей, щоб не вдаватися до офіційних запитів на адресу американської сторони з проханням поінформувати про зміст переговорів Трампа і Путіна щодо врегулювання на Донбасі.

Якщо зустріч Путіна і Трампа в Гельсінкі стала переважно позитивним тлом для відносин на інших треках, то початок судових слухань у справі Пола Манафорта став тлом, радше негативним. Принаймні, з точки зору сприйняття України у США. Резонансний судовий процес вкотре привернув увагу до масштабів політичної корупції в Україні. Українському посольству в США довелося додатково просити американські медіа повідомляти, про який саме час йдеться. Через свідчення Ріка Ґейтса, колишнього ділового партнера Манафорта, під репутаційний удар ризикував потрапити й президент Порошенко, якому, за словами Ґейтса, компанія Манафорта допомагала 2014 року. Зрештою, Адміністрації українського президента довелося визнати: пропозиції щодо співпраці надходили, проте були відхилені.

Нині серед пріоритетів політичного діалогу зі США, які, на думку наших інсайдерів в українській владі, потребують більшої уваги з боку американської адміністрації, бачать такі теми:

• відновлення роботи стратегічної комісії Україна-США, яку американські партнери підтримують, однак з перезапуском не поспішають;
• запровадження санкцій щодо європейських компаній, які залучено до будівництва «Північного Потоку-2»;
• рішучіша позиція Вашингтона щодо визволення утримуваних Росією українських політв’язнів;
• максимальне сприяння з боку США в боротьбі з втручанням Росії у майбутні вибори в Україні. Зокрема, з акцентом на кібербезпеку і поширення дезінформації в соціальних мережах.

Усі ці питання так чи інакше обговорюють із різними американськими партнерами. Деяким з них, приміром «Північному Потоку-2», приділяли особливу увагу на найвищому рівні – на зустрічі Трампа з Порошенком у Брюсселі. На відміну від американського президента, який може собі дозволити в публічній площині говорити все що завгодно про газогін і Німеччину, Порошенко досить обмежений у риториці й не може публічно вимагати санкцій від США щодо європейських компаній, враховуючи довірливий діалог з канцлером Німеччини.

Досить новим акцентом у двосторонніх відносинах стає і допомога США у протидії втручанню Росії в українські президентські вибори. Про це президент Порошенко особисто говорив на переговорах з американськими співрозмовниками впродовж останніх півроку, зокрема, з заступником держсекретаря Вессом Мітчелом та секретарем Ради нацбезпеки США Джоном Болтоном. Не дивно, адже президент України особисто зацікавлений, щоб російський вплив, зокрема на соціальні мережі, впродовж передвиборчої кампанії був мінімальним, або ж, щонайменше, викритим. Порошенко не є кандидатом Путіна, тому може чекати найжорсткіших атак проти своєї кандидатури. В українській столиці позитивно вражені тим, яким чином американські профільні аґенції змогли розкрити масштаби російського втручання через курованих Росією тролей. Важливо зауважити, що США вирішили подвоїти розмір фінансової допомоги Україні на посилення кібербезпеки з п’яти до десяти мільйонів доларів.

Крим і Азов. Донбас у тіні

Останній квартал був показовий тим, що питання врегулювання на Донбасі, в якому американці з росіянами мають окремий трек, дещо відійшло на задній план. На перший вийшло питання Криму. Це сталося з подачі президента США Дональда Трампа, який, починаючи з зустрічі лідерів G7 у Канаді, надсилав неоднозначні меседжі стосовно класифікації дій Путіна щодо Криму і відмовлявся відповідати на запитання, якою буде його подальша стратегія щодо півострова. Ймовірно, це була його тактика перед переговорами з Путіним. А, можливо, має рацію голова Європейської Ради Дональд Туск, у якого після низки зустрічей із Трампом та ініційованих під час них (зокрема, й на прохання української сторони) розмов на тему агресії Росії щодо України, склалося невтішне враження: Трамп демонстрував «менше ентузіазму щодо України і більше розуміння того, що зробила Росія в Україні».

Елементи стратегії Трампа на виправдання політики Путіна між рядків читалися і в низці його заяв, і, очевидно, в небажанні публічно засуджувати дії Росії. Так було на саміті в Гельсінкі та під час виступу на Генасамблеї ООН, коли в анексії Криму звинувачено Обаму, в будівництві «Північного потоку-2» – Німеччину, в розслідуванні справи втручання Росії – спецпрокурора Мюллера. Кого завгодно, тільки не Путіна.

Хоч би як парадоксально це звучало, але позитивну новину для України стосовно Криму на прес-конференції в Гельсінкі озвучив… Путін, а не Трамп. Саме він повідомив, що американський президент на переговорах дотримувався іншої, аніж він, позиції по Криму, засуджуючи анексію. Питання полягає в тім, чому про це не міг повідомити сам американський президент. Тим паче, пізніше, того ж місяця, в інтерв’ю Reuters він визнав, що завжди згадує про Крим, коли йдеться про Україну. А Україна, нагадаємо, була однією з чотирьох тем переговорів у Гельсінкі.

Як наслідок, така неоднозначна поведінка Трампа певним чином зіграла на руку Україні. Вона дала змогу прихильникам Києва у Вашингтоні знову позиціонувати Україну в комфортній для неї ролі жертви. Тільки якщо в попередні роки вона виступала в ролі жертви агресивної політики Путіна, після Гельсінкі на її адресу було спрямовано співчуття і підтримку багатьох американських стейкхолдерів як вже до жертви непередбачуваної політики Трампа. Одним з очевидних знаків підтримки, що стали можливими завдяки змішаним сигналам Трампа, є так звана «кримська декларація» Державного департаменту США. Заяву складено в логіці відомої декларації Веллеса від 1940 року щодо балтійських країн. У ній США зобов’язувалися не визнавати їхньої окупації Радянським Союзом. «Як і в декларації Веллеса 1940 року, Сполучені Штати підтверджують, що їхньою державною політикою є відмова визнати претензії Кремля на поширення суверенітету на території, які захоплено силою, з порушенням міжнародного права». В Україні «кримську декларацію» Держдепу зустріли демонстративно схвально. Адже йдеться про заяву, в якій США не лише знову різко засудили російську анексію Криму, а й зобов’язалися дотримуватись політики, аналогічної балтійській, доки не буде відновлено територіальної цілісності України».

Чому це важливо? Політика однозначного невизнання й засудження анексії Криму є одним ключових елементів політики стримування подальшої агресії Росії з боку Заходу. Якщо президент США робитиме незрозумілі реверанси в бік можливого визнання Криму російським, це ставитиме під сумнів усю політику стримування, включно з санкційним механізмом. Водночас очевидно: коли йдеться про анексію Криму режимом Путіна, потрібно говорити не лише про сліпе копіювання декларації Велеса, а й про певний апґрейд балтійської політики США від 1941 року. Невизнання –правильний підхід, але тільки його мало. Важливою є й постійна увага з боку США до ситуації в окупованому Криму: починаючи від захисту прав людини, закінчуючи мілітаризацією Криму. Важливим було б залучення до переговорів, які, зрештою, могли б посприяти реінтеграції Криму до України. Іншими словами, потрібен такий підхід США, який би не читався в Кремлі як такий собі сигнал у діалозі: «Крим ми виносимо за дужки, про решту можемо домовлятися».

Крім питання Криму, в останні місяці в українсько-американських відносинах актуалізувалася ситуація на Азовському морі. Починаючи з квітня, Росія затримала там понад сто комерційних суден, що прямували в українські порти. Впродовж літніх місяців чимало американських експертів критикували Україну за досить пасивну, на їхню думку, реакцію на цю ситуацію. Один з поважних американських експертів навіть окреслив ставлення України як «стратегію байдужості». Щоб вивчити ситуацію на Азовському морі, до Генічеська, особливо не афішуючи цього, прибув представник Державного департаменту США Бенджамін Шмітт. Після його візиту Держдеп США озвучив досить жорстку заяву, в якій закликав Росію припинити утиски кораблів в Азовському морі й не перешкоджати міжнародному судноплавству.

Ситуація в Азові ще більш оголила потребу в активнішій співпраці зі США у розбудові Військового-морського флоту України. Діалог про сприяння американських партнерів у цьому питанні триває з 2014 року, проте результати поки дуже скромні. Показовою є історія з передачею Україні двох катерів берегової охорони класу «Айленд», принципової домовленості щодо яких досягнуто чотири роки тому. До останнього часу ці катери перебували в американському Балтиморі начебто через затягування процедури передачі з українського боку (хоча, очевидно, вони могли б стати в пригоді на Азовському морі). Лише після резонансного розслідування «Радіо Свобода», де бюрократичне зволікання з передаванням двох катерів пояснювали також меркантильними інтересами з боку оточення українського президента, урядовці почали в один голос заявляти: переговори щодо цього перебувають на фінальній стадії. І, нарешті, під час візиту Порошенка до США для участі в Генасамблеї ООН наприкінці вересня у Балтиморі відбулася урочиста церемонія передачі двох катерів Україні.

Щодо врегулювання на Донбасі, то попри продовження роботи зі шліфуванням можливого мандату миротворчої місії і погодженням її з німецькими партнерами, і в Києві, і в Вашингтоні давно змирилися з думкою: до виборів жодного прогресу не буде. «Навіщо Путіну робити подарунок Порошенку? Він краще зачекає, можливо оберуть когось з лояльніших до нього політиків, і він зможе допомогти наростити політичний капітал вже на старті президентства», – приблизно так міркують і українські, і деякі американські дипломати.

Безпека понад усе

Наші джерела в дипломатичних колах подейкують, що президент Трамп почав зустріч з президентом Порошенком у Брюсселі з питання на кшталт: «Чи ви вже випробували наші Джевелін?». Насправді, як відомо, Україна може скористатися ними лише на параді, якщо ситуація на фронті не зміниться й російського наступу не буде. «Джевелін» не видавали Україні в довільне використання, а висували низку умов. Тож коли президент Трамп ставив своє запитання, він або був непоінформований щодо умов надання «Джевелін», або ж хотів одразу нагадати: це саме він розблокував постачання летальної зброї в Україну. А можливо, це був просто натяк: настав час до отриманого безоплатно, придбати ще щось за гроші.

Тим паче, нагадаю: як стверджують наші американські співрозмовники, одним з аргументів, який переконав Трампа надати цю зброю, було те, що в майбутньому Україна її купуватиме. Саме тому в американській столиці були вельми здивовані й розгублені, коли дізналися про угоду, яку підписано буквально за місяць після надання Україні «Джевелін», але не зі Сполученими Штатами, а з Францією. Йдеться про закупівлю гелікоптерів Airbus Helicopters на суму 555 млн євро.

Посол України в США, перебуваючи на нараді послів у Києві, не втримався і публічно розкритикував відсутність координації в таких чутливих питаннях в українських владних інституціях і саме таку пріоритизацію закупівель. Адже 90% наданої Україні допомоги по лінії Генштабу – американська. Загалом, починаючи з 2014-го, США надали Україні допомоги на зміцнення безпеки майже на 1 млрд доларів.

Очевидно, що в оборудці з Францією є й чинник внутрішньополітичної конкуренції: домовленості про гелікоптери досяг міністр внутрішніх справ Аваков. Завдяки оборудці він істотно покращив свою репутацію у французькій столиці. Не дивно, що Адміністрація Президента, яка опікується американським вектором безпосередньо, у цій історії стала на бік США, критикуючи угоду з французами, якій, до того ж, бракує транспарентності.

Очевидно, після оборудки з Францією Україні було б складніше аргументувати відсутність таких угод з головним безпековим партнером, тобто Сполученими Штатами, браком коштів або іншими причинами. Щоб не втратити динаміки в купівлі підтримки президента США, набраної раніше завдяки придбанню вугілля з Пенсильванії та мільярдній угоді з General Electric, українська сторона озвучила Трампу запит щодо купівлі систем протиповітряної оборони. Вартість однієї – 750 млн доларів, а українській армії потрібно щонайменше три. На зустрічі з Трампом у Брюсселі, а також на зустрічі з радником Болтоном було озвучено й інші потреби України: зокрема, в безпілотниках, контрбатарейних радарах і контрснайперських системах. Звісно, це не 4,7 млрд доларів, які Польща витратила на закупівлю у США систем «Patriot», та все ж крок бажаний. І цілком логічний з огляду на те, що президент США, за інформацією різних джерел, і далі формує своє ставлення до тих чи інших країн певною мірою на підставі двох показників: скільки зброї вони купують у США і на чию користь торговельний дефіцит у відносинах.

Не дивно, що дедалі помітнішими в риториці американських партнерів стають пропозиції замість безоплатного отримання купувати військове озброєння і техніку в США. Це розуміють і в Києві. Зокрема, американці заохочують такі кроки в рамках програми Пентагону FMS ( Foreign Military Sales). Це дасть змогу Міністерству оборони укладати міжурядові контракти зі США та купувати озброєння і військову техніку безпосередньо. Для цього потрібні певні законодавчі зміни.

13 серпня президент Трамп підписав оборонний бюджет США (National Defense Authorization Act) на 2019 рік. На потреби України в ньому передбачено 250 млн доларів. Це на 100 млн більше, аніж у бюджеті на 2018 рік. Згідно з відповідним законом від 2017 року, Україна зможе без жодних передумов отримати половину цієї суми, решта надійде лише в разі виконання чітких умов. Вже у жовтні має приїхати радник. Тож можемо стверджувати: американська допомога Україні – це ще й певний мотиватор для реформ в секторі безпеки та оборони.

Дещо раніше, 20 липня, Пентагон оголосив про надання 200 млн доларів Україні на 2018 рік по лінії свого бюджету. Передумовою для їхнього виділення стало ухвалення Україною Закону про національну безпеку. А вже у вересні Конгрес схвалив бюджет Пентагону на 2019 рік з 250 млн доларів для України (на 50 млн більше, аніж у попередньому).

Втрата Великого Друга

Попри позитивні сигнали з адміністрації США, Державного департаменту, Пентагону та Палати представників Конгресу США, найбільш дружнім до України в українських офіційних колах називають сенат Сполучених Штатів. В останні місяці сенат не припиняв демонструвати, що жорстко триматиме на контролі питання України. Очевидно, невипадково й «кримська декларація» Конгресу з’явилася напередодні слухань у Комітеті міжнародних справ сенату. На них було запрошено держсекретаря Помпео, щоб розповісти про результати зустрічі Путіна і Трампа в Гельсінкі. На цих же слуханнях Комітет ухвалив двопартійну резолюцію Сенату з засудженням анексії Криму, а також підтвердив: відданість територіальній цілісності України є абсолютною і США й надалі підтримуватимуть Україну перед лицем російської агресії. Ще за лічені дні американські сенатори внесли до Конгресу законопроект про посилення економічного, політичного й дипломатичного тиску на Росію у відповідь на «безперервні спроби РФ втручатися в американські вибори, зловмисний вплив Росії в Сирії, агресію в Криму та інші дії» (серед авторів – Ліндсі Грем, Джон МакКейн, Боб Менендес, Бен Кардін, Джин Шахін, Корі Гарднер).

Власне тому в Києві  уважно стежать, яким саме чином оновиться Сенат після проміжних виборів до Конгресу в листопаді. Є, скажімо, побоювання, що з посади піде керівник комітету з міжнародних питань Сенату Боб Коркер.

Нинішній період позначився тим, що не стало, можливо, найбільш послідовного й безкомпромісного прихильника України в цьому законодавчому органі Джона МакКейна. Він співпереживав українцям під час двох революцій. Як і чимало хто в Україні та на Заході, він був глибоко розчарований результатами Помаранчевої революції. Він не приховував цього в наших розмовах у 2009-2010 роках. На обох цих зустрічах він згадував свою поїздку до Криму. Складалося враження, що ця поїздка запам’яталася йому найбільше за часів президентства Ющенка. На відміну від багатьох західних політиків, яких розчарування в Помаранчевій революції відштовхнуло від українського досьє, МакКейн був одним з тих, кого Революція гідності окрилила вдруге, спонукала з новими зусиллями інвестувати свою енергію в Україну. Російська агресія, в свою чергу, зробила це майже його моральним обов’язком.

Попри роль МакКейна в американській політиці щодо України, рішення про поїздку президента Порошенка на його похорон, за наявною в автора інформацією, не було ухвалено автоматично. Деякі можновладці, знаючи ставлення Трампа до покійного сенатора, побоювалися, що президент США може негативно сприйняти присутність Порошенка і згодом це вплине на їхні стосунки. Проте перемогла позиція, що тепер вже Порошенко морально зобов’язаний попрощатися з великим другом України. Зрештою, вибір зробили правильний, а побоювання були, радше, безпідставні, адже на похороні були й деякі інші представники Адміністрації, а також члени родини Трампа

Подiї у вiдносинах Україна-США (липень – вересень 2018). Оцiнка в балах

Повна версія TRUMAN Index № 4(8) скоро буде доступна на сайті TRUMAN  Agency