Блог Альони Гетьманчук, директорки Центру “Нова Європа” на “Українській правді”.
Неймовірно прикро спостерігати за останніми подіями в зовнішній політиці України: пікіруванням президента і міністра закордонних справ, а потім і недопуском профільного віце-прем’єра на саміт Україна-ЄС. На моїй пам’яті, це вперше, коли Адміністрація президента постала в ролі жертви політики МЗС. Зазвичай було навпаки: у МЗСі були страшенно незадоволені маргіналізацією їхньої ролі з боку АП. Правда, говорили це не публічно на брифінгах, як зробив президент, а за закритими дверима чи десь за кавою. І тут раптом небачена самостійність міністерства, причому ще при тому ж міністрі, при якому в МЗС особливо нарікали на всемогутність Банкової часів Порошенка-Єлісєєва.
Недопуск профільного віце-прем’єра на саміт – теж сама по собі унікальна історія. Особливо після того, як Зеленський раніше включив її до делегації в Брюссель, що, безумовно, було правильним і хорошим жестом, хоча, судячи з усього, психологічно складним для президента Зеленського з огляду на належність Іванни Климпуш-Цинцадзе до табору Порошенка. Після того, як віце-прем’єрку не допустили на саміт, і вона гучно про це заявила, я з більшим розумінням поставилась до того, чому в Брюсселі (зокрема у того ж Туска) були ідеї перенести саміт Україна-ЄС на період після парламентських виборів. Так, як зробили з Північноатлантичною Радою НАТО, яка теж мала зібратись у Києві якраз у ці дні в липні, а була перенесена на жовтень через вибори (до речі, над переносом, за нашою інформацією, активно попрацювали французи та італійці, а, наприклад, угорський посол несподівано був проти переносу).
Дуже хочеться всі ці речі зовнішньополітичної турбулентності списувати саме на транзитний період. Таке собі політичне міжсезоння. Хоча деякі тренди дійсно викликають тривогу як з боку президента, так і української дипломатії, і не зайвим буде їх проговорити вже на цьому етапі.
По-перше, схоже, деяким українським політикам варто десь на прикріпленому до робочого столу (холодильнику тощо) стікері зазначити цифру 4. Ця цифра – відображення банальної і простої до болі істини: для стримування Путіна потрібно 4 види єдності – єдність всередині України, єдність в основних країнах-партнерах щодо України, єдність в ЄС і єдність трансатлантична. Мінімальна планка українського керівництва – забезпечити єдність на рівні ключових політичних гравців тут, в Україні. Інакше, яке право український президент, прем’єр чи міністр закордонних справ мають просити про єдність європейську чи трансатлантичну, якщо не можуть навіть посприяти єдності між ключовими політичними гравцями у себе вдома?
По-друге, фактор довіри для Зеленського у віносинах з оточенням має явно більше значення, аніж для його попередника. Виглядає так, що відчуття своєї “банди” (не в кримінальному сенсі цього слова) – це не просто про внутрішній комфорт. Як би парадоксально це не звучало, Порошенко поки що виявився кращим актором у справах державних, аніж президент з акторським бекграундом – попередник Зеленського міг на публіку створювати враження командної роботи навіть з тими, кому він явно не довіряв.
По-третє, вже очевидно: політика шкодить дипломатам більше, аніж дипломатія політикам. На мою дуже скромну думку, такий професійний дипломатичний важковаговик як Павло Клімкін наразі був би значно затребуваніший в дипломатії, яка теж в Україні переживає певне міжсезоння: дипломати старшого покоління поволі відходять з дипломатичної авансцени або ж системи МЗС взагалі, а молодшого ще не всі досить впевнено стоять на ногах, хоча і швидко вчаться. Посольства з початком війни в багатьох країнах працюють майже в такому ж режимі і з такими ж штатними одиницями, як і до війни, хоча давно мав би бути суттєво посилений десь комунікаційний напрямок, десь економічний. Ні для кого з інсайдерів вже давно не є секретом, що в центральному апараті є мотивовані і віддані справі фахівці, а є й чимало таких, які “пересиджують” до наступного закордонного відрядження. Крім того, спостерігаючи за комунікацією наших послів за кордоном, складається враження, що їх передусім турбує не промоція і захист інтересів України чи її позиціонування у тій чи іншій країн світу, а промоція свого імені… в Україні: поки закордонні посли, акредитовані в Києві, намагаються комунікувати українською мовою, українські посли… теж комунікують переважно українською замість того, щоб доносити важливі месиджі мовою країни перебування або принаймні англійською. Вже не кажу про тих, хто, таке враження, мешкає у ФБ та Твіттері, тим самим викликаючи резонно питання: коли ж людина працює поза межами соцмереж?
По-четверте, останні конфліктні історії підтвердили, що поки що у нас найкраще виходить дипломатія образ. Історія з Зеленським і Клімкіним продемонструвала це на локальному рівні, але позиція ображених – це й позиція, в якій чомусь ми найвпевненіше почуваємось і на міжнародному рівні: підтримка не така, санкції не ті, зброя не на тих умовах, кредити не під ті проценти. Цікаво було б дослідити, скільки міжнародних контактерів втратили бажання опікуватись українським питанням після того, як замість простої вдячності українські партнери знову і знову влаштовували “плач Ярославни”. Не розуміючи простої речі: примус їх до підтримки в перспективі так само неефективний, як і примус нас до миру. Країни, які не підписували Будапештський меморандум, взагалі не зобов”язані нас підтримувати, а ті, що підписували, можуть у будь-який момент сказати, що його виконали і, на жаль, формально будуть праві: окрім політичних консультацій жодних серйозних зобов’язань з захисту нашого суверенітету і територіальної цілісності славнозвісний меморандум не передбачав. Нам не вдалось переконати європейців, що війна в Європі – це війна Європи. Війна в Європі залишилась війною України.
По-п’яте, не треба вишукувати зовнішньополітичну зраду там, де її нема. Так, у Зеленського, порівняно з Порошенком, суттєво бракує досвіду, не вистачає дипломатичного драйву, явно відсутнє бажання кожен зовнішньополітичний крок запаковувати і комунікувати як перемогу і, очевидно, не вистачає розуміння важливості тих чи інших міжнародних контактів. Його, як і Порошенка, підводить надмірна емоційність: просто на зміну пафосу прийшов надрив.
Але, судячи з фідбеку низки міжнародних діячів, які зустрічались з Зеленським, в нього є і свої переваги: він підкуповує якоюсь нетиповою щирістю і відкритістю (можливо навіть занадто відкритий), вмінням створити враження, що він дійсно дуже хоче закінчити війну і запустити серйозні зміни в країні. А ще – вмінням активно слухати, а не тільки повчати і виховувати міжнародних партнерів (теж деколи потрібно, але питання у формі). Нарешті, не примушувати закордонних візитерів чекати по дві години під дверима. Начебто дрібниця, але саме запізнення Порошенка від самого початку налаштували проти нього деяких важливих міжнародних візаві.
З таким неоднозначним активом доведеться працювати новому міністру закордонних справ і новому дипломатичному раднику президента. Щиро вболіваю, щоб новим міністром закордонних справ став Вадим Пристайко – як на мене, один з найфаховіших дипломатів нового покоління. Крім того, його відданість європейській і євроатлантичній ідеї дає підстави вважати, що поки він в команді Зеленського, стрілка зовнішньополітичного компасу чітко вказує на Захід. Саме тому було б логічно, якби його кандидатуру у Раді підтримали щонайменше ті, хто підтримав внесення змін до Конституції у вигляді закріплення там курсу на членство в ЄС і НАТО.
Також, що важливо, його позитивно сприймають міжнародні партнери. Один з західних дипломатів якось запитав мене: “Ти можеш хоч щось сказати негативне про Вадима Пристайка, а то крім того, що достатньо жорсткий як керівник, тільки позитивні відгуки чую?”. Однак, один в полі (тим паче нашпигованому мінами) не воїн, і дуже залежить, наскільки йому вдасться сформувати справді команду однодумців і в МЗС, і на Банковій. Зокрема, важливо, щоб новим дипломатичним радником Зеленського стала людина, яка б не підважувала нового міністра, а вибудовувала з ним справді партнерські взаємини. Крім того, це має бути людина, яку нескладно уявити за столом переговорів як з Болтоном, так і Сурковим. Ну і, звичайно, якій будуть довіряти і президент, і міністр закордонних справ.
