Коментар Альони Гетьманчук, директорки “Нової Європи”, опублікований в “Українській правді”.
Чеське видання iDNEZ люб’язно передрукувало коментар на своїх сторінках.
“Ми через це проходили, це дуже неприємно, нам американці теж навʼязали перемирʼя. Ми і досі в перемирʼї, вже 72 роки… Але все насправді виявилось не так страшно – це дало нам можливість розвинути економіку, забезпечити добробут людей… “, – приблизно з таких співчутливих ремарок починались майже всі наші зустрічі у Південній Кореї на позаминулому тижні у рамках адвокаційного візиту Центру “Нова Європа” за підтримки МФ “Відродження”. Я не знаю, яку мету переслідували наші південнокорейські співрозмовники – чи то втішити нас, чи то переконати, що вони були саме в такій ситуації, як і ми сьогодні, і ніхто краще за них не розуміє наш біль, не може дати більш адекватних порад…
Але ж насправді не в такій. Так, зі вступом на посаду нового, заточеного на швидке завершення війни президента США, деякі паралелі дійсно помітно посилились. Зміна влади за океаном тоді теж відбулась на третій рік війни, коли американське суспільство зневірилось у можливості переконливої перемоги і почало ставити руба питання про завершення війни “прямо тут і зараз”. Власне, новий президент Ейзенхауер обирався на гаслах поставити крапку в кровопролитній війні, в якій США були безпосередньо задіяні в режимі стратегії “обмеженої війни” президента Трумана. Команда Ейзенхауера була твердо переконана, що продовження війни суперечить національним інтересам США.
На цьому “аналогічність ситуації” вичерпується, і починаються суттєві відмінності. Але саме про ці відмінності ми маємо говорити особливо голосно і чітко сьогодні, коли йдуть перемовини щодо можливих параметрів перемирʼя та подальшого врегулювання.
Відмінності, які починаються із самої природи військового конфлікту, смерті Сталіна на третьому році війни та завершуються тим, що, на відміну від Києва, Сеул дійсно був взятий за три дні, як і була окупована доволі швидкими темпами більшість країни, однак 16 країн на чолі із США допомогли південнокорейській армії “відбити” назад ці території та повернутись до статус-кво на початок війни – до так званої 38 паралелі (це так, якби іноземні війська допомогли українській армії повернутись до статус-кво лютого 2022 року).
Але є ще один важливий нюанс, котрий насправді має слугувати прикладом і мотивувати не складати руки навіть за умови дуже складних переговорів з американськими партнерами щодо гарантій безпеки. Йдеться саме про те, як президент Лі Син Ман у 1953 році до останнього переконував свого американського візаві надати Південній Кореї реальні гарантії безпеки. Ще за два місяці до моменту фіксації таких гарантій у вигляді підписання Договору про взаємну оборону американці наполегливо пропонували Сеулу будь-що – доповнення до “Заяви про великі санкції”, підписаної напередодні в рамках ООН, політичну конференцію з обʼєднання двох Корей, підтримку корейській армії, але, власне, не сам двосторонній Договір про взаємну оборону, який би зобовʼязував США прийти на захист Сеула й залишити на території Південноі Кореї американські війська. Лі Син Ману доводилось грати місцями відчайдушно, місцями з елементами шантажу, звільнивши тисячі нерепатрійованих корейських військовополонених – і все ж добитись свого. За два місяці після того, як набуло чинності перемирʼя Договір про взаємну оборону був укладений і завізований. Американці також зобовʼязались залишити свої війська і згодом розмістили в РК на тривалий час елементи тактичної ядерної зброї. Навіть сьогодні Південна Корея входить у трійку країн, де базується найбільша кількість американських військових (близько 28 тисяч американських військових). І як казали нам в Сеулі знайомі корейські військові “не варто довіряти американським політикам, але американським військовим можна вірити”.
Звісно, за Трампа, коли тріщать по швах всі союзницькі зобовʼязання Америки та демонтується ідея альянсів як така, складно передбачити, яким чином спрацюють американські гарантії безпеки в разі порушення перемирʼя. Американський президент як під час своєї першої каденції, так і під час останньої виборчої кампанії заявляв про необхідність збільшити плату за базування американських військ на Корейському півострові. В останньому випадку йшлось про ціну фактично в 10 разів більшу, аніж наразі витрачають південнокорейці (десь як і з озвученими ним цифрами допомоги, виділеної Україні з боку США). “Скажуть платити більше, будемо платити. Не в 10 разів, звісно, але будемо”, – без паніки, хоч і без жодного ентузіазму, говорили нам деякі співрозмовники у південнокорейській столиці. І це насправді теж результат “вибитих” тоді у США гарантій безпеки: перемирʼя посилило Південну Корею, а не ослабило її. Зробило однією з ТОП-10 світових країн-виробників озброєнь, які ми всіляко заохочували наших корейських партнерів встигнути протестувати і покращити в реальних бойових умовах (як це зробили північнокорейці зі своїми KN-23), а також наростити економічні мʼязи настільки, аби у найбільш кризових ситуаціях зі своїм основним союзником бути в принципі спроможними оплатити рахунок, навіть якщо зрештою це і не доведеться робити. Складно уявити, що цього можна було б досягнути без наданих тоді гарантій безпеки. Як і в принципі утримати перемирʼя протягом 72 років…
І головне – не забуваймо, що ці гарантії безпеки ніхто не роздавав, їх доводилось буквально вигризати зубами в Америки, причому у момент, коли перемирʼя вже набуло чинності… Тому – до роботи.
