Кілька тижнів тому, під час задушевної розмови з одним дуже відомим і впливовим європейським політиком, довелось почути таку річ: “Реформи в Україні сьогодні не є таким очевидним пріоритетом для ЄС, оскільки нас більше цікавить доля реформ в самих країнах ЄС”. Список занепокоєнь цього політика мав свої ім”я – Качиньські в Польщі, Орбан в Угорщині, Фіцо в Словаччині. Якщо після виборів у Чехії до цього списку додасться Бабіш у Чехії, то занепокоєння старожилів ЄС з приводу долі європейських реформ охопить всю Вишеградську четвірку. Нагадаю, це саме та четвірка, країни якої часто називали євроінтеграційною моделлю для України. Формат Вишеград+Україна задумувався не в останню чергу з тією ж метою, з якою ж у свій час задумувався формат Веймарський трикутник + Польща – дружно допомагати Україні інтегруватись до ЄС.
Наскільки й далі ці країни можуть бути моделлю для України, якщо
ще кілька років тому чеські колеги, посилаючись на друзів в оточенні Бабіша, другої найбагатшої людини в Чехії, говорили: він хоче бути як Порошенко в Україні – бізнесмен, який керує країною? З однією тільки відмінністю – бізнес він не буде обіцяти продавати. Мовляв, його й так підтримають, для чого ускладнювати собі життя. Чи означає це, що українське суспільство, для якого продаж бізнесу Порошенка став принциповим питанням, більш вибагливе, ніж чеське?
Друге – значно важливіше питання: наскільки країни Центральної Європи можуть бути символом незворотності реформ? Тривалий час вважалось, що якщо зведена до мінімуму корупція і встановлено верховенство права, то будь-який уряд, який приходитиме до влади внаслідок демократичних виборів, не здатний буде відкатати ситуацію назад. Виявилось не так просто. У Словаччині лише на минулому тижні ВПЕРШЕ з моменту членства в ЄС засудили за корупцію двох великих рибин – на 9 і 12 років посадили екс- міністрів будівництва і розвитку. У Польщі багатотисячними мітингами довелось захищати верховенство права, коли правлячий уряд активно просував явно сумнівну з точки зору збереження незалежної Феміди судову реформу влітку цього року. У Румунії нещодавно довелось виходити на вулиці, аби зашкодити новому уряду відіграти назад одну з найуспішніших антикорупційних реформ останніх десяти років в Європі.
Чи означає це все, що марно тішити себе ілюзіями про незворотні реформи? Мовляв, ще трохи, ще пару трійку важливих кроків, і мета про омріяну точку неповернення буде досягнута, і вже нарешті заживемо. Але чи не виглядає так, що єдиний спосіб забезпечити незворотність тієї чи іншої важливої реформи – це бути на її сторожі, виявляти готовність її захищати на різних рівнях? Інколи – кількома резонансними заявами чи публікаціями в медіа, а інколи й багатотисячними протестами, як було нещодавно в Польщі та Румунії. І чи не лише високий суспільний рівень готовності захищати ту чи іншу реформу наближає її зрештою до незворотньої? Серйозна дискусія, якої, як на мене, все ще бракує в Україні.
