Блог Альони Гетьманчук на “Українська правда“.
Останні події – зокрема, дискусія про те, як відобразиться на міжнародній підтримці звільнення та передача Росії Цемаха – застали мене в Німеччині. Звісно, перше, що я зробила, запитала у німецьких партнерів, які формують і пропонують канцлеру Меркель політику на українському напрямку, як це рішення вплине на відносини з Німеччиною. Відповідь була проста: не вплине. Притому, що Нідерланди звертались до німців (і, за деякою інформацією, до французів), щоб ті натиснули на Київ не видавати злочинця росіянам.
Звісно, напрочуд врівноважена позиція німців різко дисонувала на фоні українського дискурсу, згідно з яким капітуляція України вже вчергове розпочалась, а на міжнародній підтримці України після Цемаха можна починати ставити хрест.
Парадокс ситуації полягає в тому, що чим більше робитимуться кроки на вирішення (замороження) конфлікту, тим менше проявів міжнародної підтримки у звичному для нас розумінні ми бачитимемо. Кожен “конструктивний” крок Путіна – згода на обмін полоненими, припинення вогню, відведення зброї – сприйматиметься як додатковий сигнал на користь зняття санкцій, повторного зарахування РФ в G7, розбудови нової європейської архітектури безпеки за участі РФ та інших приємних для російського вуха і серця речей. Але це якщо розуміти під міжнародною підтримкою України покарання Росії – те, що ми робили протягом останніх 5 років, і, схоже з дискурсу, продовжуємо робити. Але міжнародна підтримка України не має зводитись переважно до покарання РФ. Бо, наголошу, ні санкції, ні неповернення РФ до G7 не здатні зробити Україну успішною.
Повертаючись до Німеччини, то загалом у мене склалось враження, що якщо у нормандському форматі досі хтось і є відносним партнером України – то це якраз німці. Вони досить тверезо оцінюють шанси на нормандський “прорив”, і готові дещо приземляти його авторів. Саме у Берліні приємно було почути зрозумілу у Києві, але, на жаль, не в Парижі, річ: загальна стратегія Путіна щодо України не змінюється – повернення Донбасу тільки за умови повернення під контроль України.
Відтак, не зміниться і після нормандського саміту. Подейкують, що канцлер Меркель не особливо підтримувала ідею саміту заради саміту. На відміну від Макрона, для якого, схоже, стало питанням честі організувати на своїй території першу зустріч Путіна і Зеленського. А заодно і Трампу продемонструвати, що він також може вести самостійну гру з Путіним. Резонанс, а не результат – підхід, очевидно близький не тільки Дональду Трампу. Макрону так захотілось швидше примирити Росію з Україною, що на останній зустрічі “нормандських” радників французи запропонували провести саміт вже 16 вересня.
У мене особисто склалось враження, що для деяких німецьких стейкхолдерів, залучених у процес – головне завдання на саміті – не чинити тиск на українську сторону, як це було в старі-недобрі часи, а, зокрема, стримувати на поворотах французів, які, схоже, в особі Макрона вважають, що для того, аби Кремль пішов на вирішення конфлікту, треба пропонувати йому все нові пряники навіть до того, як він виконає принаймні якісь зі своїх зобов’язань. Меркель це все вже пройшла: зокрема, коли теж обіцяла росіянам створення європейської архітектури безпеки в обмін на вирішення РФ придністровського конфлікту. Не спрацювало.
Інший важливий нюанс з Німеччиною Меркель полягає у тому, що поруч з Путіним Меркель є єдиною, хто брав участь у Норманді від початку. Відповідно, як ніхто знає старі російські трюки, знає, що працює, а що ні. І, до речі, дуже добре, що Зеленський, за нашою інформацією, питав у неї поради щодо взаємодії з російським президентом.
Водночас, важливо зауважити, що німецький внесок в Норманді не завжди був однозначним для України. І якраз він виявився найбільш живучим. Цього разу Україна знову це відчує на собі: за деякою інформацією, одна з умов, яку росіяни поставили для проведення зустрічі – це законодавче закріплення Україною “формули Штайнмайєра” (інша – розведення військ в Петрівському і Золотому).
Однак є певні підстави вважати, що наступний Нормандський саміт буде самітом, де французи і німці більше виконуватимуть роль активних спостерігачів чи вболівальників, аніж повноцінних учасників. Завдання України, щоб принаймні німці вболівали за нашу команду, а не розігрували з французами поганого і доброго поліцейського. На французів надії зовсім мало.
