Роздуми опубліковані у розділі Блоги на сторінках “Української правди”.
“Ми надамо вас все необхідне для того, щоб ви могли вийти на майбутні переговори з позиції сили”, – говорили нам в один голос західні, передусім американські співрозмовники. Таким чином даючи зрозуміти: вони якщо й не забезпечать перемогу України в розумінні “вихід на кордони 91-го року”, то принаймні нададуть Україні все необхідне, аби будь-які потенційні розмови з Путіним про завершення війни дійсно виглядали як переговори, а не як “безоговорочная капитуляция Украины”, про яку все ще марять в Кремлі.
Деякі українські офіційні особи підживлювали цю логіку, заявляючи навіть в публічних інтервʼю (не кажучи про закриті зустрічі), що Україна не збирається всі території відвойовувати силою, і вважає переговори можливими після того, як, наприклад, дійде до адміністративної лінії Криму. Краща підготовка України до переговорів – так пояснювали надання військової допомоги для Києва і в тих країнах, де суспільство просякнуте пацифістськими настроями і важко “перетравлює” будь-яку закордонну військову допомогу в принципі, як, скажімо, в Італї.
Однак, спостерігаючи вже котрий місяць за тим, як блокується рішення про удари американською, а по суті і західною далекобійною зброєю вглиб РФ (хоча насправді йдеться не дуже-то про далекобійну і не дуже то про вглиб), мимоволі напрошується питання: чи дійсно всі наші ключові партнери бажають нам вийти нам на рівень, коли ми зможемо вийти на переговори з позиції сили? Чи, можливо, у деяких ключових для нас кабінетах, зокрема і нетрадиційної овальної форми, домінує думка, що переговори можливі тільки з позиції слабкості України? І чим слабша позиція України – тим ці переговори реальніші? Бо з позиції сили, мовляв, Україна буде націлена на подальшу боротьбу, на нові офензиви, на капітуляцію РФ, на будь-що, але точно не на початок перемовин, особливо, якщо ці перемовини є по суті дипломатичним прикриттям капітуляції. І точно не на втілення тих планів перемирʼя, які тихо курсують в американській столиці під виглядом аналітичних розробок різних сценаріїв розвитку війни, чекаючи, поки Україна сама попросить, чи, як зауважив один американський військовий стратег, “сама благатиме” про хоч “якесь” перемирʼя.
На жаль, ми в такій ситуації, що приклад створення сильної позиції для реальних переговорів, а не дипломатичного прикриття капітуляції, Україна повинна демонструвати передусім сама. І сама повинна в першу чергу демонструвати приклад того, як створювати важелі впливу на Росію. Що ми, власне, і намагаємось робити – не завжди бездоганно, але як можемо.
Запускаючи більше дронів на російську територію, аніж вони на нашу, як це вперше сталось в липні цього року, ми створили важіль впливу для потенційних переговорів по секторальному (ракетно-енергетичному) перемирʼю. Здійснюючи ризиковане вторгнення в Росію, ми зробили нікчемними поширені не лише на “Глобальному Півдні”, але й в низці західних країн концепти про “мир в обмін на території”, бо за такою логікою і Путін має пожертвувати частинкою Росії для досягнення миру.
Все, що нам потрібно від західних партнерів наразі – щоб допомогли нам не втратити ці важелі впливу, а навпаки – наростили їх відповідними мʼязами і масштабували. Більше далекобійної зброї та дозволи на її використання насправді це найменше, що можуть зробити лідери чотирьох країн – США, Франції, Британії та Німеччини – для України, аби довести, що за красивою формулою “переговори з позиції сили України” не приховується насправді бажання переговорів з позиції слабкості України.
