Приблизно кожні півроку після анексії Криму і початку агресії на Донбасі ми з колегами організовуємо ознайомчі візити до України для західних лідерів думок – переважно з ключових країн ЄС та США. В основному, це люди, які вже фахово займаються чи хотіли б займатись Україною. Майже трьоденне перебування експертів та колумністів в Україні дає зрозуміти про настрої та дискурси, які панують щодо України в західних експертних колах. Також вони дозволяють тестувати аргументи української сторони до того, як вони стануть частиною наративу Києва. За останні три роки ми сформували таку мережу західних експертів, зацікавлених в Україні, яка б могла скласти достойну конкуренцію будь-якому “Валдай-клубу”, якби на державному рівні була б зацікавленість мати такий, але набагато просунутіший за рахунок інклюзивної української реальності (не тільки пропаганда від “царя”), аналог в Україні.
Останній візит, який відбувся у жовтні, і який ми з колегами організовували в рамках вже Центру “Нова Європа”, був особливо показовим. І не тільки тому, що це був перший візит, під час якого нам взагалі не потрібен був перекладач. Всі без винятку зустрічі були англійською мовою – від РНБО та уряду, до Верховної Ради, журналістів та громадянського суспільства. І хоча фокус Заходу у комунікації з Україною вже давно почав зміщуватись з того, не якою мовою сказано, а що сказано, це все ж таки суттєво полегшувало спілкування і розуміння.
Щодо самого спілкування, то дискурс навколо України, на жаль, й надалі тримається на трьох “к”: криза, конфлікт, корупція (англійською 3″c”). З”являються лише нові елементи. Наприклад, популярна тема в рубриці “корупція” – “відкат реформ в Україні”. Тобто, не встигли ми ще толком прокомунікувати на Заході низку реформ, які були запроваджені, вже треба пояснювати, де і чому відбувається чи не відбувається відкат.
Зовсім новий елемент, який з’явився у дискусіях закордонних візитерів з українськими співрозмовниками – еміграція з України. Цікавило скільки, чому і куди найбільше виїжджає українців. Цьому була присвячена частина зустрічі нашої делегації з п’ятьма послами, акредитованими в Україні – США, Німеччини, Британії, Канади, Франції (якось підсвідомо зібрали майже G7 на рівні послів). Про це особливо багато говорили на зустрічах з іноземними інвесторами.
Як зауважив один з дипломатів, до надання України безвізового було не дуже прийнято говорити про це, щоб не лякати особливо вразливу до мігрантів європейську аудиторію, але тепер говорити про це вже можна і навіть треба. Очевидно, йдеться не лише про оцінку міграційної загрози з України. Як і для багатьох українців, для наших закордонних партнерів масштаби еміграції є й певним індикатором віри в позитивні зміни в Україні: мовляв, якщо українці самі не вірять в успішність реформ в Україні, то як ми можемо в них вірити? Хоча справедливості заради успішні реформи в Польщі не завадили мільйону поляків податись в пошуках роботи на Туманний Альбіон, а високі соціальні стандарти в Швеції не перешкоджали шведським лікарям працевлаштовуватись в Норвегії.
Помітно, що багато в чому саме еміграція українців до Польщі спровокувала інтерес до теми еміграції з України загалом. Хоча тут доводиться постійно нагадувати нашим закордонним партнерам: кількість людей, котрі за результатами соцопитувань хотіли б виїхати з України, жодним чином не відображає кількість тих українців, які насправді виїжджають. Те, що стає дійсно все більш очевидним – еміграція набуває не лише регіонального, але й загальнонаціонального характеру: все більше почало виїжджати людей із Центру, і, що цікаво, з Півдня України. Якось непомітно для багатьох, рівень присутності українці в сусідній Польщі вже вийшов на той рівень, що українці вже не тільки працюють на когось, а вже й почали створювати власні бізнеси та самі наймати людей. Ще півроку тому деякі українські урядовці та політики щиро дивувались, коли дізнавались про те, що в Польщі вже перебуває понад мільйон українців. Для них чомусь це було великим сюрпризом.
Чого не скажеш про іноземних інвесторів. Деякі серйозні підприємці вже майже відкритим текстом говорять: основна проблема для нас сьогодні в Україні – це не корупція, це нестача робочої сили. На підприємствах у Львівській області днем з вогнем не можуть знайти працівників навіть на досить непогані для України зарплати в 10-12 тисяч гривень – люди надають перевагу працевлаштуванню у сусідній Польщі чи в інших країнах ЄС. Окремі інвестори вже прийняли для себе рішення, що з огляду на брак робочої сили в регіоні надалі більше не відкриватимуть підприємств у Західній Україні. У наступних планах – Центральна Україна. А це означає нові робочі місця в Центральній Україні, і в перспективі – є надія – і в інших регіонах на Схід та України.
Отже, ми бачимо, як поступово зникає один з наших найпотужніших аргументів для Заходу загалом і західних інвесторів зокрема – кваліфікована та недорога робоча сила на кордоні з ЄС. З цієї формули залишається лише географічна близькість до Євросоюзу. Вона сама по собі може бути вагомим аргументом у переговорах з закордонними партнерами, якщо дуже обережно і дуже грамотно розіграти в діалозі з ними карту “допоможіть нам зупинити війну і зробити Україну більш заможною, матимете менше мігрантів і більше туристів з України”. Повторюсь: дуже обережно і дуже грамотно.
Але спочатку, можливо, самим українцям треба відповісти для себе на питання: українці виїжджають з України тому, що так погано живуть, чи тому, що погано себе почувають? Безвідносно від рівня життя.
