Озираючись на події Революції гідності, чи не кожен з учасників сьогодні питає себе: що дали нам ці п’ять років? Використали ми їх чи змарнували? Спробую підбити деякі підсумки.
Перш за все, зміни беззаперечно відбулися у нас самих. І йдеться не тільки про готовність брати на себе відповідальність та самоусвідомлення – одні з найвагоміших компонентів спадщини Революції гідності. А й про те, що держава вже має на своєму рахунку чимало геополітичних перемог – від стримування російської агресії до підписання Угоди про асоціацію, безвізовий режим з ЄС і, зрештою, збереження санкцій проти Росії у ЄС та Раді Європи. Згадайте, скільки зусиль доклали для досягнення кожної з цих цілей, і наскільки неочевидним – навіть неймовірним – здавався успіх.
Йдеться також про те, що внутрішні зміни в Україні для громадян важливіші, ніж формальне членство. На запитання, чи варто Україні продовжувати проєвропейські реформи, навіть якщо ЄС не надаватиме державі перспективу членства, 60% українців відповіли «так», 40% з яких вважають, що ці реформи потрібні передусім Україні, а решта 20% переконані, що країна не має іншого вибору. Із загальної кількості опитаних тільки 30% очікують від ЄС повного членства як кінцевої мети інтеграції. Так чи інакше, це свідчить про бажання творити Європу в Україні.
Зрештою, вже виросли покоління українців, готових штовхати європейську ідею вперед. Про це, приміром, свідчить і збірка есеїв українських інтелектуалів «Нова Європа»: поруч із старшим поколінням Мирослава Мариновича, Ярослава Грицака, Миколи Рябчука, Оксани Пахльовської звучать голоси молодших інтелектуалів – Дмитра Кулеби, Світлани Пиркало, Олександра Щерби, Володимира Єрмоленка. А це означає, що європейська інтеграція лежить на плечах не тільки «старійшин», але й покоління 30+, які також роблять свідомий вибір на користь Європи. Лишилося тільки зберегти цю спадкоємність серед українського «покоління Z», представники якого найбільше відчули блага об’єднаної Європи у вигляді Еразмусу+ та безвізу, та разом з тим ризикують бути і найбільш байдужими. Як ті покоління європейців, що приймають блага за належне і вже не пам’ятають кризи, яку об’єднана Європа була покликана ніколи знову не повторити.
Безперечно, зміни відбуваються і у решті Європи – про безумовну підтримку партнерів Україна вже забула. Зрештою, у цьому є і позитив, бо дозволяє залишити позаду пострадянський менталітет залежності. Ще декілька років тому наші західні співрозмовники дратувалися щодо закидів на кшталт «Захід/ЄС/США мають щось зробити для України». Мовляв, вони нічого Україні не винні – крім, звісно, взятих на себе міжнародних зобов’язань – то тепер діалоги зі західними партнерами перейшли на новий рівень: «Ми допомагаємо Україні. А вона нам як?». Подобається нам це чи ні, а це розмова на рівних, а не наставника з підлеглим.
Звичайно, є і зворотний бік – ЄС дедалі більше заглиблюється у власні проблеми. Боротьбу, як влучно сказав голова Європейського Парламенту Антоніо Таяні, між тими, хто вірить у європейську інтеграцію, і тими, хто хоче розвалити все досягнуте за 70 років. І це впливає на спроможність та волю допомагати Україні. Голова представництва ЄС в Україні Хюг Мінгареллі заперечує, що ЄС бодай якось впливає на Україну, що на маю думку свідчить про те, що не бажає. Відтак гасло Революції гідності «Ніхто, крім нас» – на щастя чи на жаль – залишається актуальним для України як щодо внутрішніх реформ, так і щодо європейської інтеграції.
