Блог Альони Гетьманчук на “Українській правді”.
В Україні черговий віце-прем”єр з питань європейської та євроатлантичної інтеграції. Точніше, віце-прем’єрка.
Подейкують, свого часу один з попередників Зеленського просив знайти на посаду віце-прем’єра з питань євроінтеграції та євроатлантичної інтеграції саме жінку, оскільки це покращить сприйняття України серед європейців, для яких питання гендерної рівності – не порожній звук. Ну і, мовляв, жінці буде легше комунікувати деякі проблемні моменти у відносинах України з ЄС та НАТО з нашими партнерами.
Не знаю, чи гендерний фактор враховувався при розгляді кандидатури Ольги Стефанішиної. Кандидатури, яка, до речі, виникла і була запропонована на цю посаду набагато раніше, аніж це стало відомо публічно. Однак це той випадок, коли йдеться не просто про жінку на важливій урядовій посаді, а йдеться про фахівчиню, котра мала всі важливі навички і знання, а також особливо цінну в наші часи інституційну пам’ять, аби посісти одну з важливих профільних посад у новій владі ще на момент її формування.
Впевнена, що Ольга погодилась на цю посаду не заради гарного запису в резюме. Як і прекрасно усвідомлює всі виклики, які стоять перед нею. Адже ці виклики значно серйозніші, аніж були, скажімо, перед Дмитром Кулебою, першим віце-прем’єром за часів президентства Зеленського, коли щодо нової влади України на Заході панувало негласне правило “потрібно дати їм час”. А коли новій владі вже більше року, то подібні правила працюють лише у кабінетах найбільш відданих і найбільш терплячих друзів і партнерів, а-ля Катаріни Матернової в Єврокомісії чи Андрюса Кубілюса в Європарламенті. А так – наступив вже той час, коли оцінюються не наміри, оцінюються результати.
Тим паче, що нова владна команда чітко взяла курс саме на результати. На “приземлення” і переведення європейської та євроатлантичної інтеграції в прагматичну і практичну площину. Без пафосних заяв про перспективу членства в ЄС і без публічних вимагань ПДЧ в НАТО. Замість дипломатіі символів, наступила ера дипломатії швидких перемог (quick wins). Але є одна проблема: за рік президентства Зеленського залишається не дуже зрозумілим, якими ж є конкретні переваги і конкретні результати такого прагматичного підходу? Якими є конкретні результати з перегляду Угоди про асоціацію з ЄС? Якими є наші успіхи за рік з наближення до стандартів НАТО і з виконання Річноі національної програми? Якщо нова віце-прем’єрка зможе сформулювати відповіді на ці питання – це буде важливим сигналом для європейськи налаштованої частини суспільства тут, і для налаштованих на співпрацю з Україною партнерів там.
Можливо, частина відповіді на питання криється все ж таки і в тому, що будь-який перехід на прагматичну і практичну зорієнтовану європейську та євроатлантичну інтеграцію повинен мати надійний і візуально чіткий політичний “дах”. Не на рівні віце-прем’єра чи міністра закордонних справ, а на рівні президента і прем’єра. Не можна грамотно написаною і деталізованою Річною національною програмою з НАТО замінити недостатнє розуміння зближення з Альянсом на найвищому рівні. Як і не можна здійснювати ефективну інтеграцію до ЄС, якщо впливові політичні гравці самі вважають і нашіптують президенту про шкідливість європейської інтеграції для економіки України. Цілком можливо, що новій віце-прем’єрці доведеться бути не лише промоутером України у діалозі з керівництвом ЄС і НАТО, але й промоутером ЄС і НАТО у діалозі з керівництвом власним, в Україні.
Звісно, ми всі чудово розуміємо, що амбіції України мають бути синхронізовані з амбіціями ЄС. Поки що Євросоюз успішно робить все для того, аби медведчуки і їхні однодумці надалі запрограмовували українців лише на одну установку – “Україну в ЄС ніхто не чекає”. Досі, до речі, дивуюсь, як нам вдається з таким програмуванням вже котрий рік поспіль утримувати високий рівень підтримки членства в ЄС серед українців). Навіть ті речі, на які в Євросоюзі зі скрипом, але погоджувались якихось п’ять чи шість років тому, сьогодні – “подякуємо” передусім Макрону – взагалі блокуються (на кшталт безневинного визнання європейських прагнень України у різних спільних заявах та деклараціях).
Було б добре, якби до викликів не від нас залежних не додавались і виклики внутрішні. Скажімо, у Ольги Стефанішиної є можливість доказати, що посада віце-прем’єра з європейської та євроатлантичної інтеграції не приречена на конкуренцію і постійну боротьбу з посадою міністра закордонних справ. І тут відразу важливо чітко розділити не лише сфери, але й питання відповідальності. Попри загальновідомі і ефектні для політичних спічей тези про те, що міністр – це про зовнішню політику, а віце-прем’єр про внутрішній вимір європейської та євроатлантичної інтеграції, там є значно більше точок як для дотику, так і для іскри. Так складалось, що у новітній украінській історії там частіше іскрило, ніж злагоджено працювало.
Крім того, новій віце-прем’єрці вкрай важливо знайти правильний баланс між двома своїми портфоліо – європейським та євроатлантичним. У нас були віце-прем’єри, які у свої роботі свідомо чи за покликом серця пріоритизували відносини з ЄС, а були ті, які робили ставку на НАТО. Насправді, ключові речі, потрібні для якісного руху на обох напрямках, переважно збігаються. І, на жаль, не змінюються в діалозі з Україною десятиріччями, не те що роками.
Ну а так, у добру європейську та євроатлантичну путь, пані віце-прем’єрко.
