Блог Альони Гетьманчук для “Української правди”.
Одна з новин, яка реально надихає в ці тижні – це те, наскільки впевнено нейтральні Фінляндія та Швеція почали рухатись до членства в НАТО. Незважаючи не неодноразові погрози з боку РФ відреагувати політично та військово, якщо це станеться. Незважаючи на найдовший з усіх країн ЄС кордон з Росією у Фінляндії та історично сформований нейтралітет у Швеції, який слугував їй понад 200 років і став частиною ідентичності цієї країни, не просто її безпековою моделлю. Незважаючи на те, що насправді членства за одну ніч не буває – політичне рішення так, але процес приєднання все одно займає якийсь час, і обом країнам потрібно буде в цей час не стати черговими після України жертвами російської військової агресії. Впевнена, всі ці моменти прораховуються як у і Хельсінкі і Стокгольмі, так і в Брюсселі і Вашингтоні – аж до можливості тимчасових гарантій безпеки з моменту заявки і до моменту власне офіційного зарахування до лав НАТО після всіх процедурних та ратифікаційних моментів.
Для України (та українців) все більш можливе швидке членство двох скандинавських краін в Альянсі – серйозний аргумент проти нейтралітету. Адже пошуками членства в НАТО Хельсінкі та Стокгольм надсилають більш ніж чіткий сигнал: з нейтралітетом вони більше не можуть почуватись у безпеці, а пошуки альтернативних членству НАТО безпекових опцій зазнали поразки.
За останні десятиріччя ці краіни багато експериментували, як забезпечити безпеку, залишаючись при цьому нейтральними і військово позаблоковими. Вони випробували все, щоби зрештою прийти… до ідеї членства в НАТО.
Вони вступили до Європейського Союзу, вбачаючи у ньому певний безпековий прихисток. Вони до останнього апелювали до статті 42 Лісабонського договору Євросоюзу, в якій йдеться про те, що “інші країни ЄС мають прийти на підтримку і допомогу усіма можливими засобами в разі збройного нападу на одну з країн ЄС”. Вони максимально розвивали взаємосумісність з НАТО. І саме вони стали авторами ініціативи Партнерства з посиленими можливостями НАТО (EOP), до якої кілька років тому долучилась й Україна. Швецію в часи холодної війни навіть називали сімнадцятим членом НАТО за тісну взаємодію з Альянсом. У 2014 році вони підписали з НАТО так звану Host Nation Agreement, яка дає право “хостити” на їхній території війська країн Альянсу та забезпечувати їх підтримку і транзит у кризових ситуаціях. Вони активно брали участь в розбудові регіональних оборонних ініціатив на кшталт NORDEFCO (Nordic Defense Cooperation). Вони підписали трьохсторонню безпекову угоду зі Сполученими Штатами, шукаючи американського оборонного “даху”. Швеція у свій час прямо просила чітких, аналогічних статті п’ятій, безпекових гарантій у США, але їй дали з Вашингтона чітко зрозуміти – країни Європи захищаються Сполученими Штатами лише тоді, коли вони є в НАТО. Хочеш гарантій – вступай до Альянсу.
Цей водорозділ між країнами-членами НАТО, яких НАТО захищає, і країнами-не членами, яким НАТО лише допомагає захищатись самим, в останні роки тільки посилився. Або ти в НАТО і тебе захищають, або ти партнер НАТО і захищаєшся самостійно. І це стосується й таких супер довірених та супер близьких партнерів Альянсу як Швеція та Фінляндія.
Благо, на сьогодні ні Фінляндія, ні Швеція не зв’язані по руках і ногах якимось міжнародними чи двосторонніми угодами,
які не дають їм можливості попрощатись з нейтралітетом та військовою позаблоковістю і подати заявку на членство в НАТО. Це теж важливий крок для України, яка у своїх переговорних позиціях пропонує швидше австрійський варіант – з міжнародним договором, який може зацементувати наш нейтралітет та військову позаблоковість на роки. Якщо, звісно, це підтримають українці. Я все ж сподіваюсь, що не підтримають.
