Блог Альони Гетьманчук на “Українській правді”.

Одним з позитивних ефектів президентства Зеленського могло б стати збільшення привабливості України на пострадянському просторі і взагалі в російськомовному світі (не плутати з “русским миром”).

“Могло б”, тому що, як засвідчило презентоване нами сьогодні масштабне аналітичне дослідження “М”яка сила України в регіоні. Кейси Білорусі, Грузії, Молдови, Казахстану та Росії” – зацікавленість і місцями зростання привабливості України у регіоні мало, швидше, епізодичний ефект. На рівні президентської кампанії і перших місяців президентства, які виділялись яскравою антикорупційною риторикою. Далі все продовжує залежати від того, як Україна за президентства Зеленського зможе не лише розібратись з корупцією, бідністю, ручним правосуддям і олігархами, але й доступною мовою розповісти про це для країн регіону.

Сам же Зеленський – і треба про це також говорити – міг би стати демократичною альтернативою Путіну принаймні в окремих країнах регіону. “Міг би”, тому що тут поки потенціал взагалі невичерпаний. Але перші обнадійливі сигнали вже надходять. Зокрема з Молдови. Президенти України ніколи не славились популярністю у цій країні, однак згідно з опитуваннями кінця 2019 року Зеленський став другим після Путіна найпопулярнішим закордонним лідером – із 42% симпатій (у Путіна – 55%).

І тут кілька питань на засипку. Чи усвідомлює Зеленський свою відповідальність перед мільйонами громадян інших пострадянських країн, які готові бачити в ньому альтернативу Путіну, а в Україні – альтернативну Росії модель розвитку? Чи розуміє, що його заклик у перші хвилини після перемоги на виборах – “подивіться на нас, все можливо” – насправді був не лише закликом, але й викликом для тих авторитарних лідерів і тих систем, де вільні і демократичні вибори – це все ще мрія?

Загалом, чи готовий він грати в цьому регіоні в довгу і всерйоз? Якщо так, то для нього знадобиться головний висновок нашого аналізу: Україна цікава і приваблива для інших країн регіону виключно як трендсеттер демократичних процесів. Вона нікому не цікава як маленька Росія чи велика Білорусь. Нікому непотрібні копії, якщо вже є оригінал.

Потрібно також розуміти, що деякі елементи “м”якої сили” України були свідомо чи несвідомо закладені у попередні роки, зокрема й за президентства інших очільників України, які самі по собі не були популярними серед мешканців пострадянського простору, але результати їхньої діяльності є достатньо привабливими. Скажімо, у Білорусі одним з важливих елементів “м”якої сили” України є безвізовий режим України з Європейським Союзом – те, що для наших сусідів є чимось дуже бажаним, але поки що недосяжним. Певним елементом “м”якої сили” України давно вже стала українська продукція, активно представлена у супермаркетах окремих сусідніх країн (тієї ж Молдови). У Казахстані елементом “м”якої сили” стають українські топ-менеджери. Україна також стає все привабливішою для еміграції фахівців з інших пострадянських країн. Особливо для тих, для кого путінська Росія вже не є привабливим напрямком для постійного проживання, а Захід ще не є через ментальні і культурні відмінності. Набуває обертів привабливість України з точки зору медичного і подієвого туризму (коли Україну все більше відвідують під час міжнародних культурних і спортивних подій). Водночас, ми поки що не стали привабливим транзитним хабом (передусім через критичні відгуки про МАУ). Вимушеним у випадку деяких країн – так, привабливим – ні.

Звісно, не все, що працюватиме на посилення “м”якої сили” України в одних країнах регіону, працюватиме в інших. Понад те, не все, що працюватиме на наш інтерес в пострадянських країнах, буде збільшувати популярність Зеленського в самій Україні. Наприклад, для того, щоб Україна була почута в інших країнах регіону, вона має більше комунікувати російською мовою (один із секретів популярності президентської кампанії Зеленського у регіоні, коли багато комунікації від нього йшло саме російською). Як це буде сприйнято українським суспільством, активна частина якого дуже чутливо сприймає, коли президент спілкується не державною мовою? Одна з наших рекомендацій тут – організовувати брифінги президента саме для журналістів з важливих для нас пострадянських країн. Або ж миролюбива риторика Зеленського, його щира налаштованість закінчити війну, які грають в позитив на сприйняття України мешканцями Білорусі, Казахстані та Росії, однак є неприйнятними для частини українського суспільства, зокрема й частини виборців Зеленського. Крім того, надмірного загравання з Росією у питаннях “війни та миру” бояться у Грузії та Молдові, де Україна приваблива саме тоді, коли спроможна давати тверду відсіч Путіну.

Однак, спільним знаменником для всіх тут й надалі залишається те, про що йшлось на початку – здатність Зеленського хірургічним, а не косметичним шляхом провести зміни в Україні, при цьому лише посилюючи, а не підважуючи її роль як трендсеттера демократичних процесів на пострадянському просторі. Просторі, який на фоні сумнівних референдумів і виборів у низці країн регіону наразі переживає досить непевні часи. І це тим паче має стимулювати Україну та її президента вступати у серйозну й довгу гру.