Ще перед початком передвиборної кампанії один важливий німецький політик мене запитав за обідом: “Як ви думаєте, наступний президент України буде більш схожий на Трампа чи Макрона?”. Я припустила, що це, швидше за все, буде хтось посередині. Він тоді пожартував, що посередині – це Меркель. Насправді, якщо Зеленський стане президентом, це, швидше, буде дещо посередині між Трампом і Макроном, але аж ніяк не Меркель.

Наприкінці минулого року, ми в Центрі “Нова Європа” навіть замовили соціологічне опитування, в якому, зокрема, запитали українців, чий стиль управління з іноземних лідерів вони хотіли б побачити у наступному президентові України. З тих, хто відповіли на це питання, ні Трамп, ні тим паче Макрон не вважаються українцями тими, на кого має бути подібний наступний президент України. Макрон – не повірите – дещо менш привабливий за Путіна, а Трамп має такий же рівень привабливості, як польський президент Анджей Дуда. А от щодо Меркель, з якою сьогодні планував зустрітись Порошенко, то її випередив у нашому опитуванні лише Лукашенко, хоча цифри теж не вражаючі – таким взірцем вона є для 9% українців (переважно з Західної України).

Те, що Лукашенко і Меркель були названі українцями тими закордонними лідерами, свідчить, очевидно, про бажання українців в різних регіонах бачити сильного лідера: тільки на Заході країни превалює бажання бачити сильного демократичного лідера (Меркель), в інших частинах – сильного і необов”язково демократичного (Лукашенко). Після падіння з п”єдесталу народних симпатій Путіна, Лукашенко одноосібно став своєрідним символом ностальгії, в той час, як Меркель, схоже, вдалось за останні роки стати для певної частини українського суспільства символом європейської мрії. Не дивно, що Лукашенка взірцем для очільника української держави бачать люди старшого покоління, а Меркель – молодшого.

Так коротко про те, кого українці вважають взірцем для наслідування наступному президенту України. Це важливо розуміти також, коли ми обговорюємо європейські відвідини Порошенка і Зеленського сьогодні. Зокрема з тієї точки зору, наскільки в принципі інтенсивні міжнародні контакти є електорально важливими. Судячи з того, що багато хто на Сході, Півдні, Півночі та Центрі України захоплюється давно невиїзним у західному напрямку Лукашенком – очевидно, не настільки, як, фокусуючись на міжнародній політиці, думав президент Порошенко. А ще до Петра Олексійовича в цьому міг переконатись під час свого електорального падіння Арсеній Яценюк, в якого були прекрасні стосунки з тодішнім віце-президентом США Джо Байденом, та й з Меркель він досить регулярно зустрічався. Президент виключно як дипломат-головнокомандувач українців явно не влаштовує…

Це при тому, що гарні персональні відносини Порошенка можна назвати одним з основних його зовнішньополітичних здобутків як президента. Саме вони змогли забезпечити у найбільш критичні моменти і підтримку Німеччини, і підтримку ЄС в питанні санкцій і, зрештою, в питанні виконання Мінських домовленостей. Жодному українському президенту не вдавалось до Порошенка заручитись такою підтримкою німецького канцлера. За деякою інформацією, вона сама висловила готовність зустрітись з Порошенком напередодні виборів. Питання начебто було лише перед яким туром і на чиїй території. Звісно, про жодну підтримку Порошенка офіційно в Берліні ніхто не говорить і не скаже. Мої контакти в уряді Німеччини, з якими довелось спілкуватись напередодні візиту, лише говорять: ви ж розумієте, що йдеться про дійсно тривале партнерство, яке пережило і хороші, і погані часи. Мовляв, логічно, що вони зустрічаються, але це не означає, що Берлін не відкритий до співпраці з Зеленським-президентом. Питання ж, наскільки ця зустріч здатна мобілізувати електорат Порошенка, виглядає наразі вже швидше риторичним. Ті, для кого Меркель є авторитетом і зразком в Україні (а це, нагадаю, переважно мешканці Західної України) вже, судячи з усього, й так зробили свій вибір.

Що ж стосується Макрона, то такого довірливого діалогу, як з Меркель, у Порошенка не склалось з ним ще з першої зустрічі, коли, як стверджують наші французькі джерела, Порошенко хотів говорити про “війну та мир” на Донбасі, а Макрон – про французький бізнес в Україні. Точніше, про його проблеми – з конкретикою, іменами. (Зеленському, до речі, теж варто врахувати французький бізнес-підхід у цьому питанні). Всі спроби запросити Макрона до України з візитом, докладені Петром Олексійовичем в останні роки, закінчувались фіаско. І тут раптом французький президент зустрічається у Парижі з опонентом Порошенка, кандидатом Зеленським… Цікаво, чи Макрон розумів, погоджуючись на зустріч з Зеленським, що тим самим він відбирає один з основних аргументів Порошенка у кампанії проти кандидата Зе – про спроможність останнього на дипломатичному фронті. По суті відбирає у Порошенка потужний козир про ексклюзивність його міжнародних контактів. Візуалізує те, що, згідно з наративом кампанії Порошенка, у принципі складно собі уявити – зустріч комедійного актора з президентом однієї з найважливіших країн Європи ще навіть не в статусі президента.

Сьогоднішні зустрічі у Парижі теж доволі символічні з тієї точки зору, що у червні відзначатиметься 5-та річниця Нормандського формату. У Порошенка ще донедавна активно думали, яким чином відзначати цю дату. Що стосується Зеленського, то в деяких важливих західних столицях вже сьогодні вбачають у його потенційному президентстві можливість для певних зрушень навколо врегулювання на Донбасі. Дуже показовою у цьому контексті є заява Єлисейського палацу у контексті Нормандського формату, озвучена напередодні зустрічі з двома кандидатами: “Ми нагадаємо, в унісон з Берліном, що Україна також повинна докладати зусиль”. Своєрідний натяк на те, що нас знову можуть чекати цікаві часи з дипломатичним пресингом щодо виконання української частини Мінська. Крім того, в Парижі можуть вже на старті озвучити свою (і в принципі Берліна) позицію щодо розширення переговорного формату за рахунок США і Британії, що вже не один раз пропонував кандидат Зеленський – востаннє, коли подібна ідея з розширенням формату озвучувалась, вона не була сприйнята в цих двох столицях. Враховуючи, що у Білому домі, за деякою інформацією, так само пов”язують свої сподівання з новим можливим президентом (розблокування діалогу з Росією через звільнення моряків і зрушення у врегулюванні навколо Донбасу), Макрону, не виключено, важливо перехопити ініціативу. Зеленському у цьому контексті є сенс взяти у міжнародних партнерів те, що англійською називають “grace period” – період, коли від тебе нічого особливого не вимагають і не судять суворо. Рішенням про “війну і мир” поспіх не потрібен.

Матеріал опубліковано на сайті “Українська правда”.