Мова, освіта, інклюзія : в чому Україна може повчитися у Ізраїлю?

Центр «Нова Європа» пропонує вашій увазі головні тези спікерів Сесії №2 під назвою «Зміцнення нації: мова, освіта, інклюзія» конференції «Досвід державотворення Ізраїлю: уроки для України», яка була проведена 12 червня спільно із «Українсько-Єврейською зустріччю».

Ейнат Вілф, голова Комітету Кнесету з питань освіти, спорту та культури (2010-2013)

Питання стосовно мови та освіти Ізраїлю можна зрозуміти лише в контексті загальної історії утворення сучасної ізраїльської держави.

«Народження сучасного Ізраїлю відбулося в період популярності багатьох революційних ідей, однією з яких було творення нації та світської національної держави. І коли Наполеон просувався Європою, до речі, вважаючи себе не завойовником, а визволителем, він озвучив євреям революційну ідею визволення. До цього єдиною можливістю для євреїв стати частиною європейського суспільства було навернення до християнства. Натомість ідея емансипації передбачала, що євреї можуть залишатися євреями і водночас бути рівноправними членами нації».
«Однак тоді мова йшла не про єврейську націю, а про французьку, німецьку, італійську чи будь-яку іншу, що тоді існувала в Європі. До цього моменту кожен єврей був частиною якого-небудь народу, нації, племені, обов’язково слідував Божим заповітам, маючи спільні з іншими ритуали, міфологію, бачення майбутнього спасіння. Ідея визволення наполягала на роз’єднанні релігійної та національної складової. Наполеон тоді озвучив відому фразу: «Євреї як індивіди повинні мати все – і рівноправність, і націю», одначе як народ вони не мали нічого. Якщо італійці і французи могли назватися нацією, євреї ж нацією не були та сприймалися, перш за все, як релігійна меншина. І багато євреїв це засвоїли. Згодом деякі єврейські інтелектуали, як Теодор Герцль, усвідомили, що таке уявлення знайшло негативний відгук в Європі. Євреїв стали вважати іншою, семітською расою, і як наслідок, більшої популярності почали набирати ідеї антисемітизму. Так, формування німецької і французької нації вимагало усунення семітів. Євреї зрозуміли, що європейці не сприймають їх рівними собі, не вважають ні народом, ні нацією».

Ізраїлю вдалося зробити іврит мовою повсякденного життя, незважаючи, що на ньому не розмовляли майже 2 тисячі років.

«Наріжна ідея сіонізму полягала в тому, що євреї, передусім, і народ і нація, а питання релігії стало маргінальним. Тож з народженням сіонізму, який наполягав на утворенні держави для єврейського народу, ми повинні були виконати такий собі контрольний список того, що означає бути нацією. Отож, потрібна територія – і ми її отримали; люди – і євреї з різних країн почали переселятися до Ізраїлю, це явище називається алія; мова – євреї мали і мову – іврит. Однак навіть у XIX ст. коли з’явилася ідея заснування єврейської держави, ніхто не говорив івритом. Всі вміли читати священні книги івритом, промовляли молитви, однак буквально цією мовою ніхто не спілкувався. Отже, для того щоб побудувати сучасну державу Ізраїль нам потрібно було реалізувати великий проект – отримати територію, пересилити туди людей, а також відновити мову. І саме останнє було найбожевільнішою ідеєю. Хоча насправді всі ідеї сіонізму були до певної міри божевільними. Зараз ми дивимося на це як історію успіху, розуміючи, що все те було неминучим. Та все ж, намір зробити розмовною мовою ту, якою люди не говорили більше ніж 2 тисячі років і знали лише зі священного письма, дійсно виглядає безумним. Одначе кілька людей взялися за його втілення: почали відроджувати мову, вживаючи старі слова і винаходячи нові. Батьком сучасної мови іврит без перебільшення можна вважати Еліезера Бен-Єгуду. Зокрема, він наполіг на тому, щоб його першу дитину вчили говорити івритом. І в той час, коли майже ніхто не розмовляв цією мовою, його син міг спілкуватися лише івритом. Тепер же іврит слугує мовою спілкування для мільйонів людей».
«Ця дивовижна історія повністю є результатом людської волі і мобілізації. Тож для того, щоб побудувати модерну державу Ізраїль, ми фактично виконали контрольний список: територія, мова, люди. На відміну від інших націй, які сприймали наявність цих складових як даність, ми створили все з нуля».
Переселившись в Ізраїль, євреям потрібно було вивчити іврит. Через це вони відчували себе не те щоб іноземцями, та все ж їм потрібно було докласти зусиль, аби почуватися комфортно. Але вони були готові заплатити ціну задля великої історії – побудови нації. Важливою складової цієї історії була солідарність. Саме в цьому полягає бажання людей оплачувати навчання чи охорону здоров’я інших [апеляція до податків], оскільки всі розуміють, що вони є частиною єдиного суспільства. Однак в цьому випадку солідарність нерозривно пов’язана із мовою та усвідомленням спільної історії.

Араби є чисельною меншиною в Ізраїлі, тому державі необхідно їх інтегрувати.

«У свідомості євреїв досі присутнє переконання, що вони є меншиною навіть у власній країні (на відміну від арабів, які почувають себе більшістю в країні, хоча їхня кількість в разі менша), і це можна пояснити через історичні обставини. Тому в ментальному вимірі євреям необхідно зробити перехід від «меншості» до «більшості», в той час як арабам варто рухатися у зворотному напрямку. Але це стосується лише безпосередньо Ізраїлю, якщо ж дивитися на весь регіон, ситуація протилежна».
«Коли було створено Ізраїль, державна освіта була поділена на кілька частин – для івритомовних і арабомовних (але всі діти вивчають іврит починаючи з четвертого класу). Однак дискусійним досі лишається питання як знайти баланс між гарантуванням мовної автономії та забезпеченням інклюзії».

Аріель Родаль-Шпілер, провідна колумністка, Міждисциплінарний центр в Герцлії (IDC Herzliya)

Ключовими факторами національної стійкості і сили є суспільна згуртованість та інклюзія всіх членів суспільства.

«Згуртованість та інклюзія сприяють формуванню позитивного ставлення членів суспільства не тільки до уряду, але один до одного, та спонукає до усвідомлення спільної долі. І ті, кого можна назвати «слабшим населенням», тобто люди з особливими потребами, повинні сприймати себе не як таких, про кого піклуються, а як таких, кого посилюють. В такий спосіб визнається їхня користь для країни. Тож ідеться не так про інклюзію як про посилення, розширення прав і можливостей. І це Ізраїлю вдається доволі добре».
«Я наведу три таких приклади. В Ізраїлі в однієї дитини зі ста діагностовано аутизм, серед таких і мій син Лео, в якого виявили відповідні розлади три роки тому. І відколи хвороба була діагностована, ми отримали неймовірну кількість підтримки від держави, яка сприяє помітним зрушенням у здібностях сина. Так, Лео буде відвідувати звичайну початкову школу, де поруч із ним завжди буде його особистий помічник. І все це фінансується міністерством освіти та адміністрацією муніципалітету, в якому ми живемо. Наступний приклад – ми маємо три терапії на тиждень, які фінансуються коштами, виділеними на охорону здоров’я. Ідеться про фізіотерапію, трудотерапію, поради батьківського виховання, а також про дорожчу кінну їзду, акватерапію, арт-терапію і таке інше. Я вже не говорю про різні види знижок і пільг, які для нас передбачені. На додачу до таких технічних речей, не можна не згадати і про загальний підхід держави: всі співробітники (від лікарні до державної адміністрації) ставляться до нас із великим теплом, як до членів однієї родини (хоча це можна віднести на рахунок солідарності ізраїльського суспільства, яке розуміє спільну відповідальність)».

Одним із головних принципів освітньої та військової сфери Ізраїлю є інклюзія.

«Діти з особливими потребами мають бути інтегровані у звичайну шкільну систему. У такий спосіб відбувається їхня інтеграція у суспільство, а також плекається розуміння, повага і солідарність решти суспільства щодо них. Іншими словами, проблеми осіб із особливими потребами стають зрозумілими для всіх. 1998 року Ізраїль схвалив спеціальний Закон про освіту, який узаконив вищесказане. Це означало інтеграцію не лише у суспільство, але й у ринок праці. Окрім звичайних, у школах були створені спеціальні класи, в яких учні могли навчатися залежно від їхніх потреб; або ж в одному класі могло бути два вчителі, один із яких для дітей з особливими потребами; діти із проблемами рухового апарату також відвідували школу, але за індивідуальним розкладом. Тобто було зроблено все можливе, аби уникнути сегрегації в школах».
«Як відомо, в Ізраїлі служба в армії є обов’язковою, а тому докладається багато зусиль, аби військову сферу також зробити інклюзивною. Так, існують спеціальні підрозділи для осіб із розладами аутистичного спектру, які зазвичай виконують особливі функції відповідно до здібностей солдатів, наприклад, відповідають за аерофотозйомку, займаються пошуком дрібних деталей, які інші люди можуть не помітити».

Інна Совсун, віце-президент Київської школи економіки, перша заступниця Міністра освіти і науки України (2014-2016 роки)

Україні необхідно вивчити досвід Ізраїлю щодо інтеграції мовних меншин.

«Питання стосовно мови донедавна стали актуальними в Україні, що пов’язано із прийнятим Законом про освіту, а конкретно із мовною статтею. Незважаючи на те, що закон передбачає масштабне реформування української системи освіти та її фінансування, дебати звузилися лише до однієї статті про мову. Ідея статті полягає в тому, щоб запровадити навчання українською мовою для учнів національних меншин, не скасовуючи при цьому навчання їхньою рідною мовою, аби дати їм більше можливостей вступити до українських університетів, а саме, успішно скласти тест з української мови. Така позиція, очевидно, була помилково проінтерпретована сусідами України, зокрема, Угорщиною, що сталося також з політичних причин. Тому я би хотіла продовжити дискусію про досвід Ізраїлю в інтеграції меншин, зокрема в мовному аспекті».

Об’єднуючим фактором українського суспільства може стати велика ідея, яку ще потрібно сформулювати.

«Інша думка, на яку мене надихнула розповідь Ейнат, це те, що Україні потрібна велика ідея. Будучи кілька років тому у Львові, мені випала нагода спостерігати як люди реагували на запуск нового трамваю у місті. Вони були настільки захоплені, що на зупинці чекали саме на цей новий модний трамвай, в той час як вже прибув старий. Та це насправді виглядає дуже бентежно, якщо єдине, що нас захоплює це трамвай. Тому наразі Україні потрібна велика ідея чи мета, яка могла би об’єднати суспільство. Однак як буде ця ідея сформульована і яким чином вона стосуватиметься кожного – це вже інший предмет для дискусій. Не може не захоплювати те, що для Ізраїлю такою ідеєю стала побудова нації».

Українському суспільству бракує солідарності, подібної до тої, що мають ізраїльтяни.

«Головна ідея цієї дискусії – це важливість солідарності. В українських дискусіях це поняття фігурує рідко, натомість частіше вживається «єдність». Однак солідарність дійсно важлива для побудови політичної нації, і саме цього бракує Україні».

Володимир Кулик, доктор політичних наук, провідний науковий співробітник відділу етнополітології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України

Незважаючи на обмежені фінансові можливості, Україні слід впроваджувати нововведення.

«Що відрізняє Україну від Ізраїлю, це поширене в Україні переконання, що держава фінансово не може собі дозволити всі ті «модні» речі, які запровадив заможний Ізраїль. Однак така думка спонукає до хибного уявлення, що Україні навіть не варто спробувати. Та я переконаний, що спробувати, навпаки, необхідно, аби зрозуміти що та як може бути зроблено».

Україна може вивчити досвід Ізраїлю щодо того, яким чином гарантувати рівні можливості для членів меншин у суспільстві, зберігаючи при цьому їхні культурні особливості, зокрема мову.

«Зараз для України Ізраїль є надихаючою моделлю, особливо стосовно трьох речей: по-перше, як побудувати сильну армію, по-друге, як стати технологічно розвинутими, по-третє, як відродити мову. Та найбільшим викликом для Україні є те, як взаємодіяти із людьми, які живуть поруч, але фактично не прагнуть належати до українського суспільства, і мова йде не лише про так званих сепаратистів, а про тих людей, які перебувають у дещо невизначеному стані, тобто повністю не ідентифікують себе як українці, а радше мають регіональну чи релігійну ідентичність. Тому Україні необхідно вивчити досвід Ізраїлю, яким чином і до якої міри країна може змусити меншини використовувати державну мову (тобто йдеться про арабів та іврит), як забезпечити рівноправність національним меншинам, які бажають бути частино цієї нації. Це питання прямо стосується росіян, які живуть в Україні. Чи можуть вони залишатися російськомовними і бути рівними; чи все ж краще схилитися до ідеї, що мова є однією із наріжних складових нації»