У міру наближення України до членства в ЄС опір розширенню посилюватиметься, а популісти дедалі активніше використовуватимуть побоювання щодо війни, міграції, сільського господарства, корупції та вартості вступу. Уже сьогодні у десяти країнах-членах приєднання України підтримує менше половини громадян. Тому Україні та її партнерам важливо не ігнорувати ці страхи, а завчасно давати на них чесні, переконливі й адаптовані до кожної держави відповіді. 

Цей аналітичний звіт, підготовлений за підсумками дискусії Центру “Нова Європа” 14 липня 2026 року, показує: значна частина спротиву ґрунтується не стільки на реальних розрахунках про наслідки членства України, скільки на стійких міфах про попередні розширення. Подібно до образу “польського сантехніка”, який свого часу уособлював перебільшені страхи французів щодо притоку дешевої робочої сили з країн Центральної Європи, сьогодні формуються нові міфи – вже навколо України. Протидіяти їм потрібно масштабним комплексом підходів – і комунікаційної кампанії без доказів може бути недостатньо. Успіх наших аргументів залежатиме від успіху виконання реформ, які Україна зобовʼязана імплементувати на вступному етапі. Необхідні реальні результати реформування, відкрита розмова про складнощі вступу, залучення до адвокаційної роботи друзів-стейкхолдерів у країнах-членах ЄС, чітке пояснення того, що Україна є не лише кандидатом, який потребує підтримки, а й майбутнім джерелом безпеки, економічних можливостей і стратегічної стійкості ЄС.

Ключові висновки:

1. Спротив розширенню зумовлений радше хибними уявленнями про попередні хвилі розширення, ніж самою Україною.

Громадськість схильна помічати те, що пішло не так під час попередніх розширень, ігноруючи їхні значно більші переваги. Розвіювання цих міфів – і донесення позитивного досвіду попередніх розширень – є ключовим для того, щоб перейти до більш довірливої дискусії про членство України. Дані Єврокомісії про 20 років після розширення 2004 року це підтверджують:

• Економіка ЄС зросла на 27%, при цьому польська та мальтійська економіки збільшилися більш ніж удвічі, а словацька – на 80%.
• З 26 мільйонів нових робочих місць, що виникли в ЄС за 20 років, 6 мільйонів створено в десяти нових державах-членах.
• Виграли і старі члени ЄС: іспанський експорт до десяти нових країн подвоївся, а італійська торгівля товарами з ними зросла на 77%.
• Завдяки більшому єдиному ринку глобальна торгівля ЄС із 2004 року зросла на 3 трильйони євро, досягнувши 5 трильйонів у 2023 році.

2. Україна додає до дискусії про розширення унікальний вимір – безпеку.

На відміну від будь-якого попереднього кандидата, Україна може стверджувати, що з нею Європейський Союз стає безпечнішим, а без неї – значно вразливішим. Цей аргумент підкріплений бойовим досвідом та оборонними інноваціями, які Україна принесла Європі ще до вступу.

3. Безпековий внесок України важливий, але не може бути єдиним аргументом.

Хоча теза «з Україною ЄС безпечніший» є сильною й унікальною, надмірний акцент на ній створює враження, що Україна вступає за логікою «безпека в обмін на членство».  Україна має підкріплювати цей аргумент відданістю спільним європейським цінностям і послідовними реформами, щоб її членство сприймалося як питання належності до спільноти, а не лише обмін безпекових послуг на вступ. Це відповідає одному з ключових застережень партнерів у ЄС.

4. Ціна нерозширення має стати центральною темою дискусії.

Відкладання стратегічних рішень зрештою може коштувати дорожче, ніж саме розширення, як показало вагання НАТО щодо України у 2008 році. Сприйняття розширення як стратегічної необхідності, а не поступки, переводить дискусію в продуктивніше русло.

5. Еліти в країнах ЄС мають пояснювати виборцям зміни у своїй політиці щодо розширення.

У таких країнах, як Франція, політичне керівництво стало прихильнішим до вступу України, але цю зміну позиції не роз’яснили громадянам і не винесли на публічне обговорення. Через брак відкритої дискусії суспільне сприйняття залишається майже незмінним уже 20 років, а сам курс на розширення – залежним від коливань електоральних настроїв та популістських наративів.

6. Страхи потрібно чесно опрацьовувати, а не відкидати – зокрема й «позитивні страхи».

Поряд із занепокоєннями щодо війни та корупції держави-члени також побоюються, що Україна стане надто успішним конкурентом в обороні та сільському господарстві. Ефективне відстоювання цієї позиції визнає реальний вплив вступу, пов’язує його з реформами на кшталт Спільної аграрної політики та наголошує на перехідних періодах, які його пом’якшують.

7. Успіх розширення залежить не лише від раціональних аргументів, а й від емоційного рівня.

Багато страхів щодо України ірраціональні, і їх не вдається розвіяти самими лише фактами. Щоб переконати європейців підтримати вступ України, звернення на емоційному рівні будуть не менш важливими, ніж раціональні аргументи. Вагомим інструментом м’якої сили України тут є українські мігранти: у Німеччині вони можуть напряму й автентично говорити з суспільством про причини та наслідки війни й ефективніше апелювати до емоцій людей.

8. Комунікація має бути адаптованою та чесною щодо прогалин ЄС.

Україні варто показувати, як вона може доповнити структурні потреби ЄС – дефіцит робочої сили, продовольчу безпеку, критично важливу сировину, оборонні спроможності, – ставши не конкурентом, а частиною вирішення цих проблем. Українські стейкхолдери мають вести цю комунікацію спільно з європейськими партнерами, щоб українські голоси не сприймалися як упереджені чи емоційні.

9. Протидія російській дезінформації має стати окремим напрямом роботи.

Росія системно поширює в державах-членах наративи проти вступу України – зокрема твердження, що членство України втягне ЄС у війну. Ці наративи потребують цілеспрямованої відповіді, і робити це найефективніше спільно з європейськими партнерами всередині самих країн-членів.

10. Успішна міжнародна адвокація щодо розширення неможлива без реальних реформ всередині країни.

Переконливість зовнішньої комунікації прямо залежить від того, наскільки вагомими є докази відданості України європейському курсу. Без успішного виконання «домашньої роботи» – реальної імплементації реформ, насамперед у сфері верховенства права, – жоден меседж на міжнародному рівні не буде переконливим. Саме реформи усувають ключовий аргумент скептиків про «нереформовану Україну» і є фундаментом, на якому тримається вся адвокація вступу.

11. Переконати всіх самотужки неможливо – ставку варто робити на лідерів думок у країнах ЄС.

Ресурси й зусилля України обмежені, тож їх варто зосереджувати на тих, хто здатен далі поширювати аргументи на користь вступу України у своїх країнах. Українським голосам довіряють менше, ніж місцевим лідерам думок, тому аргументи про переваги розширення ефективніше передавати через європейських партнерів, експертів і громадських діячів, які мають довіру у власних суспільствах.

У своїх вступних ремарках Сергій Солодкий, директор Центру «Нова Європа», зазначив, що торішнє опитування Євробарометра показало: загалом 52% громадян країн-членів ЄС підтримують вступ України до Євросоюзу, однак ця підтримка розподілена нерівномірно – щонайменше у десяти країнах вступ України підтримує менше половини населення – зокрема показники Німеччини та Франції нижчі за позначку 50% (47% і 48% відповідно). Він також звернув увагу, що менш прихильними до вступу України є певні групи населення – зокрема люди старші за 55 років і мешканці сільської місцевості. Водночас у багатьох європейських країнах зростає підтримка партій та рухів, критичних до майбутнього розширення ЄС, і особливе занепокоєння тут викликають Франція та Німеччина. Саме тому Центр вирішив провести дискусію про те, як сприймають майбутнє членство України в державах-членах ЄС: які страхи існують, наскільки вони обґрунтовані та як їх можна подолати й розвіяти. 

Під час дискусії Лео Літра, старший аналітик Центру «Нова Європа» та старший аналітик Європейської ради з міжнародних відносин (ECFR), зауважив, що значна частина нинішнього спротиву розширенню ЄС зумовлена радше хибними уявленнями про попередні хвилі розширення, ніж самою Україною. Він наголосив, що ці хибні уявлення – які часто переносять на майбутніх членів – живлять безпідставні страхи, і навів показовий приклад із сільського господарства: попри поширені побоювання, що Україна заполонить ринок ЄС, країна експортує приблизно вдвічі менше, ніж Бельгія – держава, порівнюванана за площею з однією українською областю. На його думку, широка громадськість схильна помічати те, що пішло не так під час попередніх розширень, ігноруючи їхні значно більші переваги – як для окремих держав-членів, так і для стабільності континенту загалом.

Аналітик підкреслив, що Україна змінює саму логіку цієї дискусії, додаючи вимір, якого не привносить жодна інша країна-кандидат: «Україна має додаткову перевагу, якої немає в інших країн, – внесок у європейську безпеку. З Україною Європейський Союз стає безпечнішим, а без України – значно вразливішим». Він також застеріг, що російські операції впливу активно спотворюють ці наративи, підживлюючи спрощені твердження про те, що членство України втягне ЄС у війну, – аргументи, які знаходять відгук саме тому, що пропонують прості відповіді, які прихильникам розширення досі важко спростувати.

Водночас Лео Літра закликав більше зважати на ціну нерозширення, зауваживши, що відкладання стратегічних рішень зрештою може коштувати дорожче, ніж саме розширення, – як показало вагання НАТО щодо України у 2008 році. Втім, він підкреслив, що Україна має підкріплювати свій безпековий внесок відданістю спільним європейським цінностям і послідовним продовженням реформ, щоб її вступ сприймався як питання належності, а не суто транзакційний обмін. Щоб зберегти довіру після того, як країна вже в Союзі, експерт також запропонував передбачити в межах процесу вступу механізми зворотності – запобіжники, що застосовуються однаково до всіх членів, – аби розширення сприймалося не як безповоротний крок, а як процес, що залишається під контролем громадян з обох боків.

Сюзан Стюарт, старша наукова співробітниця Німецького інституту міжнародної політики та безпеки (SWP), пояснила, що застереження щодо вступу України до ЄС у Німеччині виходять далеко за межі власне українського питання й відображають ширшу дискусію про майбутнє розширення. На її думку, суспільне сприйняття формується цілою низкою занепокоєнь – економічними чинниками, питаннями верховенства права, міграції та безпеки, – а також сталою російською дезінформацією, яка в німецькому контексті підживлює живучі уявлення про те, що відносини з Росією потрібно зберігати навіть ціною підтримки України.

Експертка наголосила на потребі значно активніше пояснювати громадянам країн-членів позитивні результати попередніх хвиль розширення: «Нам потрібно донести, що попередні розширення принесли не лише виклики, а насамперед значні переваги – і не тільки для країн, які приєдналися до ЄС, а й для самого Європейського Союзу». Вона зауважила, що цю ширшу дискусію про розширення не можна зводити лише до України: у кожній державі-члені сприйняття попередніх розширень потрібно розглядати з урахуванням її специфіки, якщо ми хочемо розвіяти страхи.

Щодо власне українських питань Сюзан Стюарт наголосила, що важливо показати Україну «інтегровною» – партнером, який приносить відчутну користь, а не джерелом ризику. Вона позитивно оцінила зміну сприйняття в Німеччині – від погляду на Україну як на загрозу безпеці до бачення її як держави, що безпеку забезпечує, – і зазначила, що ширша присутність України в інституціях ЄС, навіть без права голосу, дозволила б обом сторонам краще пізнати одна одну, перевірити ідеї та побудувати довіру, потрібну для майбутнього членства.

Окремо Сюзан Стюарт звернула увагу на роль української діаспори як важливого складника м’якої сили України. За її словами, у Німеччині українські мігранти можуть напряму говорити з суспільством про причини та наслідки війни, а також ефективніше апелювати до емоцій людей, що особливо важливо для значної частини населення. Вона підкреслила, що для того, аби переконати європейців підтримати вступ України до ЄС, звернення на емоційному рівні будуть не менш важливими, ніж раціональні аргументи.

Бенжамен Куто, дослідник Jacques Delors Institute, звернув увагу на те, що, хоча з 2022 року політичне керівництво Франції стало прихильнішим до розширення ЄС, ця зміна поки що не позначилася на громадській думці. Він охарактеризував крок президента Макрона – від питання, чи варто ЄС розширюватися, до питання, як і коли це робити, – як позитивний, але по суті ухвалений «згори» сигнал, який залишається хитким і потенційно нестабільним, особливо напередодні президентських виборів. «Зрушення, яке ми бачимо на політичному рівні у Франції, не знаходить відображення в публічній дискусії й не отримало належного пояснення. Через брак відкритих дебатів ставлення до розширення ЄС залишається майже незмінним уже 20 років», – зазначив він, вказавши на те, що спадок «польського сантехніка» та референдуму 2005 року досі впливає на сприйняття Союзу французами.

Експерт наголосив, що в публічній дискусії значно більше уваги слід приділяти внеску України в європейський суверенітет: «Для Франції питання суверенітету є визначальним. Україна може зміцнити ЄС через оборону, технології та продовольчу безпеку». Він зауважив, що подання України як активу для колективного суверенітету континенту – її територіальний захист від Росії, інновації, напрацьовані військовими, та здатність підкріпити європейську продовольчу безпеку – знаходить більший відгук у французькому суспільстві, ніж будь-який інший наратив, особливо тоді, коли підтримка боротьби України коштує значно дорожче, ніж коштувало б її членство.

Водночас Бенжамен Куто наполягав, що складні питання, пов’язані із сільським господарством та економічними наслідками розширення, потрібно обговорювати відкрито, а не відкидати. Він визнав, що українське сільське господарство матиме реальний вплив, але припустив, що це може стати поштовхом до давно назрілої реформи Спільної аграрної політики, і нагадав, що кожен вступ супроводжується перехідними періодами, які пом’якшують наслідки для наявних членів. Він також застеріг, що зволікання з розширенням має високу стратегічну ціну для самої Європи, і застеріг проти пошуку швидких шляхів: що більше громадяни ЄС бачать, як Україна проходить справжній, заснований на зусиллях процес, то більше вони віритимуть у її готовність до вступу.

Маріанна Фахурдінова, координаторка програми «Партнерство ЄС–Україна» Transatlantic Dialogue Center, запропонувала розрізняти різні категорії занепокоєнь, пов’язаних зі вступом України. Окрім звичного скептицизму щодо війни чи корупції – який вона назвала «негативними страхами», – вона звернула увагу на те, що назвала «позитивними страхами»: «Люди, які тісно займаються питаннями розширення ЄС та України, також говорять про так звані “позитивні страхи”. Йдеться про конкуренцію, про те, що Україна може стати надто успішною на ринку ЄС». Вона проілюструвала це прикладами оборони та сільського господарства, де побоювання пов’язані не зі слабкістю України, а з її потенційною силою, а також третьою, суто транзакційною групою занепокоєнь, пов’язаних із бюджетами, фондами згуртованості та спокусою використовувати вето на розширення для внутрішньополітичних цілей.

Експертка зауважила, що багато з цих страхів є ірраціональними, недостатньо роз’ясненими й легко використовуються популістами, і навела приклад торговельної угоди між ЄС і Канадою – проти якої виступили фермери і яка досі не ратифікована в деяких державах-членах попри очевидні переваги – як доказ того, що самі лише факти рідко розвіюють занепокоєння. 

Вона також описала «замкнене коло», у якому політики виправдовують свою обережність, посилаючись на занепокоєння населення, тоді як населення черпає ці занепокоєння з того, що йому говорять політики та медіа, – через що залишається відкритим складне питання, з ким прихильникам розширення варто працювати насамперед.

Маріанна Фахурдінова додала, що Україні варто доносити не лише переваги свого вступу, а й те, як вона може допомогти вирішити внутрішні структурні проблеми самого ЄС – дефіцит робочої сили, продовольчу безпеку, критично важливу сировину та оборонні спроможності: «Важливо не просто говорити про переваги вступу України до ЄС, а й чесно говорити про прогалини самого ЄС і про те, як Україна може їх доповнити, ставши не конкурентом, а невід’ємною складовою його розвитку». Вона наголосила, що Україна вже змінила безпекове мислення ЄС ще до вступу, і закликала до адаптованої комунікації в кожній державі-члені, яку варто вести спільно з представниками місцевого суспільства, що підтримують розширення, щоб українські голоси не сприймалися як упереджені чи емоційні.

Аналіз, представлений експертами Transatlantic Dialogue Center, ілюструє ці аргументи конкретними даними. Серед потенційних вигод від вступу України:

• Робоча сила. До 2050 року працездатне населення ЄС (20–64 роки) скоротиться на 57 мільйонів, тоді як 58% українців віком 30–34 роки мають вищу освіту – вище за середній показник ЄС (40%), що допомогло б пом’якшити гострий дефіцит кадрів.
• Продовольча безпека. ЄС виробляє лише 3 млн тонн сої за попиту в 35 млн тонн; щорічний український врожай сої понад 6 млн тонн робить Україну стратегічним партнером у подоланні цього дефіциту.
• Критично важлива сировина. Україна має родовища 25 із 34 корисних копалин, що входять до переліку критично важливої сировини ЄС, і може стати надійним та близьким джерелом постачання, знижуючи залежність від Китаю.
• Оборона. Від 2022 року випуск озброєнь в Україні зріс у 12 разів, а виробничі потужності – у 50 разів; глибша інтеграція української оборонки посилила б стратегічну автономію ЄС, який нині близько 80% озброєнь закуповує за межами Союзу.
• Цифрові технології. Платформа «Дія» пропонує понад 70 послуг для більш ніж 23 мільйонів користувачів і вивела Україну на 1-ше місце у світі за Індексом електронної участі, а український IT-сектор може посилити конкурентоспроможність ЄС щодо США та Китаю.

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал відображає позицію авторів і не обов’язково збігається з позицією Міжнародного фонду «Відродження».