Аналітичний звіт за підсумками дискусії «Азійський фланг підтримки України (Японія, Південна Корея та Тайвань): чому партнерства не є даністю і як їх зміцнювати»

18 червня 2026 року Центр «Нова Європа» організував дискусію «Азійський фланг підтримки України (Японія, Південна Корея та Тайвань): чому партнерства не є даністю і як їх зміцнювати». Подія об’єднала українських та міжнародних експертів для аналізу ролі азійських демократій у підтримці України та визначення перспективних напрямів подальшої співпраці. За підсумками заходу команда Центру підготувала аналітичний звіт.

ТОП-10 висновків:

• Європейський та Індо-тихоокеанський безпекові простори є взаємопов’язаними, що підтверджується участю Північної Кореї у війні проти України. Це робить координацію між Європою, США та азійськими партнерами стратегічною необхідністю, адже ситуація навколо Тайваню прямо впливатиме на європейський театр дій.
• Підтримку азійських демократій не можна сприймати як автоматичну. Україні необхідно стежити за внутрішньополітичними процесами в Японії, Південній Кореї та на Тайвані, переконувати їх у важливості спільної протидії загрозам і пропонувати конкретні форми співпраці.
• Заяви Дональда Трампа про швидке завершення війни спровокували активізацію закулісних перемовин бізнесу та урядовців Японії та Південної Кореї щодо збереження активів у Росії та підготовки до відновлення торгово-економічних відносин після припинення військових дій та зняття санкцій. Це робить критичною роз’яснювальну роботу про те, що наразі Росія не готова до припинення війни, тому важливо зберегти та посилити спільний тиск на неї, щоб змусити до миру. Втім, навіть після припинення військових дій, важливо брати до уваги, що Росія не повернеться до статусу повноцінного економічного та міжнародного актора допоки не звільнить усі окуповані українські території.
• Спостерігається тривожне відновлення контактів Японії з Росією: економічна місія до Москви, імовірна зустріч міністрів Мотегі та Лаврова. Симптоматичною стала й відсутність офіційної зустрічі Зеленського з Такаїчі на саміті «Групи семи» в Евіані (15–17 червня 2026 року).
• Японське сприйняття загроз суттєво відрізняється від українського та європейського: для безпеки Японії загрозою номер один є Китай, а не Росія. Тому поглиблення співпраці потребує врахування цієї відмінності та стратегічного діалогу, заснованого на розумінні японських безпекових пріоритетів, а не на порівнянні ступенів небезпеки.
• Україна перетворилася з реципієнта на донора оборонних технологій – дронів, РЕБ, наземних роботизованих комплексів. Зростання японського інтересу до співпраці відкриває вікно можливостей, яке слід використати, адже ця перевага не є вічною.
• Непередбачуваність Трампа підриває довіру азійських партнерів до американських гарантій безпеки, що відкриває для України можливість пропонувати власні оборонні розробки. Особливу цінність становить унікальний український досвід протиповітряної оборони проти регулярних масованих ударів дронами й ракетами, з якими Токіо, Сеул і Тайбей раніше не стикалися. 
• Україна досі не використовує наявну інфраструктуру для поглиблення двосторонньої взаємодії з азійськими партнерами. На Тайвані залишилася нереалізованою можливість відкрити торговельно-економічне представництво або представництво Українського інституту – без офіційного дипломатичного визнання й у межах політики “одного Китаю”, тоді як у Південній Кореї двосторонню співпрацю гальмує тривала відсутність призначень посла та військового аташе. Усунення цих прогалин має стати пріоритетом для розбудови сприятливої інфраструктури співпраці.
• Заморожені російські активи мають стати важелем впливу та джерелом фінансування оборони України, що потребує спільної позиції в межах «Групи семи». Японія утримує близько 30 млрд доларів коштів Центробанку РФ і за умов від’ємної ставки фактично сама платить за їх зберігання, тож їй доцільно перейти до активного використання цих коштів за прикладом європейської «данської моделі» закупівлі озброєння. 
• Україна має сформувати окрему стратегію взаємодії з азійськими демократіями, відмовившись від надмірної обережності щодо Китаю. 2022 рік став часом втрачених можливостей, особливо з Тайванем, тож надалі співпрацю слід будувати проактивно, виходячи з власних національних інтересів.

У вступних ремарках модератор Сергій Солодкий, директор Центру «Нова Європа», зазначив, що Центр «Нова Європа» протягом останніх чотирьох років здійснив чимало адвокаційних та аналітичних зусиль для розвитку відносин України з Сеулом, Токіо та Тайбеєм з ключовою метою – протидії та перемоги над російським агресором. Він підкреслив, що, незалежно від можливих дистанцій і розбіжностей між Україною та азійськими демократіями, зокрема щодо підходів до реагування на загрози, їх єднає спільне розуміння деструктивної політики Росії на глобальній арені та усвідомлення руйнівних наслідків її співпраці з іншими авторитарними режимами регіону, зокрема з КНДР і Китаєм. Водночас експерт зауважив, що не з усіма країнами існує спільність у розумінні того, як реагувати на ці загрози, в окремих партнерів є певні обмеження або відмінне бачення адекватної реакції. У зв’язку з цим він визначив одне з ключових завдань заходу – обговорити шляхи зближення позицій та подолання таких обмежень, аби спільне реагування на загрози ставало більш чітким, злагодженим і органічним.

Наталія Бутирська, експертка з Азійсько-Тихоокеанського регіону, старша аналітикиня Центру «Нова Європа», наголосила, що європейський та індо-тихоокеанський театри дій є взаємопов’язаними, що підтверджується участю Північної Кореї у війні проти України. Вона підкреслила, що Україна не повинна сприймати підтримку азійських партнерів як таку, що формується автоматично, натомість необхідно постійно стежити за внутрішньополітичними процесами в цих країнах, послідовно переконувати їх у важливості спільної протидії загальним загрозам та пропонувати конкретні форми співпраці у відповідь на запити цих держав.

Експертка звернула увагу на зміну кон’юнктури, пов’язану з приходом до влади Дональда Трампа та його заявами про швидке завершення війни, що спровокувало активізацію закулісних перемовин великого бізнесу Японії та Південної Кореї щодо повернення чи викупу активів у Росії, з огляду на встановлені Росією дедлайни. На цьому фоні, за її словами, Україні та європейським партнерам критично важливо пояснювати азійським державам, що мир ще не близько і що Росія не повернеться до статусу повноцінного актора, доки не звільнить окуповані території України. Окремо вона навела приклад кризи в Ормузькій протоці, яка змусила Японію та Південну Корею (в межах дозволу Дональда Трампа на тимчасове послаблення санкцій) вперше з 2022 року здійснити закупівлі російських енергоресурсів, що Росія використовує для посилення наративу про власну незамінність на енергетичному ринку, і це потребує системної роз’яснювальної роботи з боку України та її партнерів.

Як приклад складнощів у відносинах з Тайванем Наталія Бутирська розповіла про випадок із журналістами Radio Taiwan International, які попри значну роботу з акумулювання підтримки України з перших днів війни (розсилка листівок слухачам, збір коштів, відкриття українськомовного радіо) зіткнулися з тривалими проблемами при отриманні візи для участі у Львівському медіа форумі та отримали її лише напередодні заходу. На цій основі вона закликала Україну будувати комплексне і дружнє ставлення до азійських демократій, оскільки обережність України щодо Китаю (зокрема у питаннях видачі віз тайванським журналістам) транслює сигнал іншим партнерам про доцільність власної стриманості з огляду на Китай, Росію чи бізнес-інтереси. У заключній ремарці спікерка наголосила на потребі визначеності України щодо Китаю, висловивши занепокоєння нестабільністю позиції та зростанням інтенсивності економічної взаємодії з ним, а також звернула увагу на проблему залучення Китаю до майбутньої відбудови України.

Такаші Хірано, журналіст національної інформаційної агенції «Укрінформ», висловив переконання, що Японія може бути своєрідною країною-взірцем для розвитку партнерств у регіоні, оскільки протягом перших трьох років війни вона щиро та послідовно допомагала Україні, і ця тенденція триває, зокрема у сфері енергетичної підтримки. Водночас він звернув увагу на тривожний символічний сигнал – відсутність зустрічі Володимира Зеленського та прем’єр-міністерки Японії Санае Такаїчі попри першу фізичну можливість для цього під час останнього саміту «Групи семи» (15–17 червня 2026 року в Евіані, Франція). Спікер детально окреслив низку тривожних тенденцій останнього часу, які свідчать про потепління контактів Японії з Росією: відрядження економічної місії японців до Москви за участю високих посадовців Міністерства економіки та Міністерства закордонних справ під приводом переговорів щодо збереження активів японських компаній (що не робилося протягом попередніх чотирьох років); імовірну японську пропозицію організувати зустріч міністрів закордонних справ Тошіміцу Мотегі та Сергія Лаврова, що, у разі реалізації, стало б сигналом про послаблення солідарності в межах «Групи семи»; а також неодноразові запрошення до Токіо спецпредставника Путіна Михайла Швидкого, який зустрічався не лише з представниками культури, а й з високими посадовцями, зокрема головою Бюро національної безпеки Японії.

Такаші Хірано пояснив ці зміни кількома чинниками. По-перше, на його думку, цінність допомоги Україні та справедливого завершення війни не поділяється повноцінно всередині японського уряду: якщо Фуміо Кішіда (прем’єр-міністр Японії у 2021–2024 роках) мав повне розуміння та міг контролювати реалізацію цієї політики, то його наступники Шігеру Ішіба (2024–2025) і чинна прем’єр-міністерка Санае Такаїчі демонструють менше усвідомлення цієї цінності. По-друге, заяви Дональда Трампа 2025 року про швидке завершення війни активно поширювалися в японському інформаційному просторі, формуючи очікування близького миру (навіть на користь Росії) та породжуючи питання про відновлення каналів комунікації з Москвою як із сусідньою країною. Спікер також зосередився на стратегічному вимірі японського сприйняття загроз, наголосивши, що для безпеки Японії загрозою номер один є саме Китай, а не Росія, тож гасло «сьогодні Україна – завтра Східна Азія» для Японії означає потенційну екзистенційну загрозу з боку Китаю, яку не можна применшувати порівнянням ступенів небезпеки. У цьому контексті він вказав на стратегічну проблему концепції Індо-Тихоокеанського регіону, створеної японцями близько 10 років тому з метою стримування Китаю та залучення більшої військової присутності США в регіоні: у цій концепції Росія залишається «сліпою плямою», а спроба Сіндзо Абе (прем’єр-міністр Японії у 2006–2007 та 2012–2020 роках) використати стратегічне партнерство з Китаєм і Росією не спрацювала й була використана ними для відмежування Японії від «Групи семи».

На завершення Такаші Хірано окреслив концептуальну проблему асиметрії між євроатлантичним та індо-тихоокеанським просторами щодо одночасного реагування на Росію та Китай: якщо європейці (зокрема з огляду на контакти Емманюеля Макрона й Фрідріха Мерца з Пекіном) сприймають Китай як «менше зло», то Японія так само починає схилятися до сприйняття Росії, як «меншого зла», що викликає в неї занепокоєння щодо власних подальших кроків. Він закликав до стратегічного діалогу, який виходив би за межі окремих сфер співпраці й ґрунтувався на розумінні японського сприйняття потенційно екзистенційних загроз. Журналіст підкреслив, що Україна нині має перевагу, якої не мала чотири роки тому, – власний унікальний досвід ведення повномасштабної війни, який може зацікавити Японію. Тож для поглиблення співпраці, варто змінити підхід, враховуючи, чи керується японський уряд цінністю збереження міжнародного порядку, заснованого на правилах, чи передусім прагматичними економічними та безпековими інтересами.

Юрій Пойта, старший асоційований аналітик MERICS, оцінив ситуацію на Тайвані як непросту і дедалі складнішу, що зумовлено як внутрішньо-, так і зовнішньополітичними чинниками. У внутрішній політиці він відзначив посилення конкуренції між двома домінуючими партіями, Демократичною прогресивною партією та Гоміньданом, із поступовим зростанням популярності останнього, що виступає за більш дружню політику щодо КНР. За його словами, це породжує побоювання, що така політика відкриє двері китайському впливу та пропаганді й послабить оборонні програми острова. Спікер наголосив, що цьогорічні місцеві вибори на Тайвані стануть індикатором сценарію президентських виборів 2028 року, а як приклад уразливості Демократичної прогресивної партії, навів торішнє «велике відкликання» депутатів Гоміньдану, яке повністю провалилося і стало сигналом як для Гоміньдану, так і для Китаю, про наявність кризових питань у правлячої партії.

Експерт підтвердив тезу попередніх спікерів про дедалі тіснішу взаємопов’язаність азійсько-тихоокеанського та європейського театрів, відзначивши активізацію в Європі тематичних заходів, конференцій та воєнних ігор щодо їх поєднання. Як приклад він навів воєнну гру за участю європейських експертів, дипломатів, американських представників і представника японського уряду, у якій він брав участь у Берліні кілька місяців тому: за сценарієм, на 2028 рік до влади на Тайвані приходить лідер Демократичної прогресивної партії, а в США – представник більш антикитайського крила, після чого наприкінці 2028 – початку 2029 року Китай, підготувавши військовий компонент, розпочинає фактичну блокаду острова та стратегічне розгортання сил для підготовки до вторгнення з метою вивчення реакції Європи. Результатом гри стало те, що реакція Європи виявилася дуже слабкою:вона навіть не запровадила санкцій проти Китаю, що продемонструвало слабкість її позиції щодо реагування навіть економічними засобами на такі серйозні дії.

Окремо спікер зазначив, що в межах цієї воєнної гри вивчалася можливість координації Китаю з Росією та Північною Кореєю – зокрема, чи розпочне Росія військові дії проти військ НАТО в момент китайської блокади або підготовки до вторгнення на Тайвань; це питання, хоч і залишалося на рівні гіпотези, було одним із основних. Підсумовуючи, він наголосив, що ситуація навколо Тайваню протягом наступних кількох років прямо впливатиме на європейський театр воєнних дій, що вимагає серйозної координації між Європою, США та азійськими партнерами. У заключній ремарці Юрій Пойта вказав на потребу створення сприятливої інфраструктури для співпраці, навівши проблему з візами (зокрема запровадження безвізового режиму, який Тайвань має майже зі сотнею країн світу), а також звернув увагу на значне зростання тайванського інтересу до оборонної співпраці з Україною, зумовлене українськими успіхами у виробництві озброєння та дронів – високотехнологічних, але недорогих, – що український уряд має ретельно вивчити й використати.

Ганна Гопко, голова правління Мережі захисту національних інтересів «АНТС», наголосила на важливості формування для України окремої стратегії взаємодії з азійськими демократіями – поряд із закріпленим у Конституції курсом на повноправне членство в ЄС і НАТО, – оскільки європейський та азійський театри є взаємозалежними. Спираючись на останній візит до Японії, Кореї та Тайваню в листопаді 2025 року, вона відзначила еволюцію сприйняття російської загрози в японському суспільстві, оскільки взаємодія з Японією триває ще з 2014 року. Ключовою тезою експертки стало те, що Україна виступає вже не реципієнтом, а донором знань із застосування в бою засобів радіоелектронної боротьби, дронів, наземних роботизованих комплексів, джемінгу та спуфінгу. Вона навела гострі запитання, які ставила у трьох столицях: чи готові протиракетні системи Токіо, Сеула чи Тайбея до регулярних масованих ударів (близько 600 дронів і 70 балістичних і крилатих ракет тричі на тиждень) і чи допоможуть у такому разі американські гарантії безпеки, зауваживши, що в кулуарних розмовах непередбачуваність Дональда Трампа підриває довіру до США й відкриває для України вікно можливостей пропонувати власні оборонні розробки.

Окремо Ганна Гопко відзначила санкційний та фінансовий тиск на Росію. Вона підкреслила чутливе для Японії й досі невирішене питання конфіскації російських активів, зазначивши, що Японія утримує близько 30 мільярдів доларів заморожених коштів Центробанку РФ і, за умов від’ємної ставки, фактично сама платить за їх зберігання, тоді як європейський Euroclear отримує доходи з приблизно 190 мільярдів євро, на основі чого було сформовано «данську модель» закупівлі європейського та українського озброєння. Вона наголосила на актуальності обговорення в межах саміту «Групи семи» спільної позиції щодо коштів російського Центробанку як важеля впливу. Спікерка також висловила критику щодо нездатності за минулі роки переконати партнерів у взаємозалежності театрів і в перевагах, які українська перемога відкриває для Японії, Південної Кореї і Тайваню, та вказала на хибність підходу як адміністрацій Джо Байдена й Дональда Трампа, так і японської сторони (ще від часів Сіндзо Абе), що ґрунтувався на наївній спробі відтягнути Росію від Китаю. Вона підкреслила, що демократії декларують відданість принципам і міжнародному праву, але не готові доводити справу до поразки Росії, не усвідомлюючи, що саме з нею пов’язаний реальний шанс на повернення Японією «Північних територій».

На завершення Ганна Гопко окреслила втрачені можливості у співпраці з Тайванем, яка починалася 2022 року як горизонтальний підхід «знизу вгору» (upside down) через громади, університети та гуманітарну допомогу й мала стати фундаментом офіційної взаємодії (зокрема через ідею створення хабу громадських ініціатив як представництва замість роботи через посередників – чехів, поляків, литовців); вона з прикрістю згадала, що на інавгурацію президента Тайваню 2024 року українська делегація, зокрема парламентська, так і не прибула через побоювання нашкодити відносинам із Китаєм. Спікерка також звернула увагу на тему спецтрибуналу, що становить інтерес для Південної Кореї, та на тривалу відсутність призначень військових аташе й посла України в Південній Кореї, що шкодить двосторонній взаємодії.

До обговорення також долучилися учасники, які доповнили дискусію практичними пропозиціями та ширшим баченням можливих форматів співпраці України з азійськими партнерами. 

Михайло Гончар, президент Центру глобалістики «Стратегія XXI», зазначив, що 2022 рік став періодом втрачених можливостей у відносинах зі Східною Азією, особливо з Тайванем, коли на тлі масованої гуманітарної допомоги тогочасного тайванського уряду Україна мала унікальну нагоду відкрити торговельно-економічне представництво в Тайбеї або представництво Українського інституту – без офіційного дипломатичного визнання й у межах політики “одного Китаю”, – проте тодішнє керівництво МЗС не виявило належної сміливості. Окремо експерт звернув увагу на недооцінену загрозу співпраці Китаю та Росії у сфері технологій керування роями дронів, наголосивши, що нинішня українська перевага не є вічною й потребує співпраці передусім із Японією. Він також висловив скептицизм щодо Південної Кореї, яка рухається до адаптації економічних зв’язків із Росією (зокрема через контракт компанії Hanwha на добудову LNG-танкерів), і запропонував скоординовану дипломатичну дію через треті країни.

Андрій Ординович, директор з питань стратегічної підтримки та розвитку Ukrainian Freedom Fund, зауважив, що Україні варто виходити насамперед із власних національних інтересів і не протиставляти співпрацю Японії, Південної Кореї та Тайваню з Україною їхнім відносинам з іншими державами, а також діяти проактивно у формуванні пропозицій. Серед прикладів він назвав спільне підприємство з Японією для модернізації «Укрзалізниці», модернізацію оборонно-технічного комплексу в трикутнику з Південною Кореєю та Польщею, а також залучення Тайваню до оборонно-технічної співпраці. Експерт закликав уряд відкривати український ринок для високотехнологічної продукції, що сприяло б економічному відновленню країни, та активніше залучати азійських партнерів до тематики відбудови, а не лише європейський вимір і США.

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал відображає позицію авторів і не обов’язково збігається з позицією Міжнародного фонду «Відродження».