Блог Альони Гетьманчук на “Українська правда”.

У Зеленського є чимало причин захоплюватись Макроном. Серед них – і те, що французький президент – єдиний зі світових лідерів, хто зустрівся з іще кандидатом Зеленським до другого туру. Хоча насправді, якби такий запит був зроблений в деякі інші столиці – з могла б бути зустріч не тільки з Макроном (скажімо, у Берлін, як запевняють у відомстві федерального канцлера, такого запиту про зустріч не надходило).

Саме з Макрона відбулось знайомство ще не президента з великою світовою політикою. Саме Макрон ще до другого туру дав чітко зрозуміти: відхід від Мінська і Нормандського формату – не найкраща ідея. Відтоді Зеленський перестав відмовлятись у своїй риториці від обох форматів.

А серед перших візитів його як президента явно намагався відстояти Париж – очевидно, не в останню чергу як знак вдячності Макрону.

Цілком ймовірно, що обидва президенти побачили один в одному ключ до вирішення проблеми на Донбасі: з різною мотивацією. Це могло виглядати як win-win сценарій. Обоє запозиціонували б себе миротворцями і в своїх країнах, і за межами. Проблема в тому, що Зеленському дружба з Макроном у питанні війни та миру вигідна за умови твердої позиції французького президента щодо Путіна, а Макрону ця дружба наразі вигідна за умови гнучкої позиції Зеленського щодо Путіна. Така от асиметрія очікувань.

В реаліях все виглядає інакше. Макрон вирішив сам зайняти гнучку позицію щодо Росії. Я запитала низку поінформованих французьких партнерів, у чому причина зміни його тональності у питанні Росії, що, зокрема, знайшло місце в його програмній промові до французького дипкорпусу.

Деякі з цих причин я побіжно згадала у своєму попередньому дописі, присвяченому Німеччині. Але спробую деталізувати і структурувати їх тут. Дуже важливо, щоб у президента Зеленського не залишалось ілюзій щодо добрих намірів Макрона з обов’язковим врахуванням намірів України:

– До виборів готуватись треба завчасно: так переорієнтація, чи, як кажуть деякі французи, “дозрівання” Макрона по Росії – містить важливу спробу загравання з проросійським електоратом Ле Пен.

– Его-фактор. Віра в те, що Зеленський готовий швидко зупиняти війну і бажання швидко включитись у цей процес в ролі головного міжнародного арбітра. Вже сам факт організації саме в Парижі першої зустрічі Путіна і Зеленського дає потрібний PR ефект і лягає в концепцію Макрона-миротворця, який у минулому році навіть запустив у Парижі щорічний саміт миру (знову буде в листопаді).

– Бажання перебрати від Німеччини для Франції роль “головного по Росії” в ЄС, користуючись хиткими позиціями Меркель.

– Бажання не відставати у діалозі з Росією від Трампа: продемонструвати американському президенту, що Європа в особі Франції теж спроможна на самостійну гру з Путіним. Якщо Трампу можна загравати з Путіним, чому Макрону ні? Тим паче, що політична кон’юнктура у Франції для співпраці з РФ набагато для цього сприятливіша.

– Потрапляння під вплив у Франції осіб, які виступають за зближення з Росією. Одним з тих, хто допоміг Макрону “дозріти” по Росії начебто став колишній міністр закордонних справ Юбер Ведрін. До речі, останній ніколи не був в Україні. Очевидно, якщо їздить тільки в Москву, то і картинка у нього нашого регіону зрозуміла.

Це, очевидно, не всі елементи. Але, як бачимо, тут повний “букет” внутрішніх і зовнішніх факторів. Що з цим усім робити? Думаю, українська дипломатія з експертизою на французькому напрямку вже виробила план дій з цього приводу і запропонувала президенту. Я ж від себе сподіваюсь, що:

– Президент Зеленський не матиме жодних ілюзій щодо президента Макрона ні в контексті Донбасу, ні зближення з ЄС загалом: в контексті Донбасу швидкість врегулювання його цікавить значно більше, ніж якість, а в контексті зближення з ЄС Макрон є чи не найскептичнішим французьким президентом щодо майбутнього розширення Союзу, зокрема й за рахунок України.

– Працювати активніше з німцями, які мають більш реалістичну і нюансовану позицію щодо РФ: пояснювати свої аргументи, робити “співавторами” тих чи інших рішень (знову ж таки апелюю до попереднього допису на цю тему).

– Відмовитись від публічної риторики про поспіх у врегулюванні, яка сприймається партнерами як готовність до миру за будь-яку ціну.

– Зважити доцільність у публічних (і не тільки) запрошеннях долучитись до Нормандського формату США: попри поширену думку, що таким чином Україна здобуде за столом переговорів потужного союзника, за Трампа є підстави у цьому сумніватись. Ще один заокеанський Макрон, орієнтований на швидкий результат без врахування інтересів України, явно не посилить наші позиції. Сподіваюсь, що проти його участі й надалі виступатимуть Франція та Німеччина, і ми не повинні цьому опиратись, навіть якщо американський президент і висловив готовність бути запрошеним.

– Працювати з тими у Франції, хто має відмінну від макронівської позицію: не всі в МЗС і Міноборони Франції поділяють стратегію, обрану французьким президентом. Очевидно, це до них звертався Макрон, коли у своєму спічі говорив про наявність у Франції “глибинної держави” (deep state) і попереджав, що краще йому не протидіяти. Доброю новиною могло б бути, як вважають деякі мої французькі співрозмовники, активніше залучення до справ Нормандського формату поважного французького дипломата П’єра Вімона, якого попередні французькі президенти залучали в періоди криз. Він також непогано як для Франції орієнтується у питаннях Східної Європи і має нюансоване і реалістичне ставлення до Росії. Водночас, варто зауважити, що попередні занепокоєння і незгоди з таким курсом, висловлені представниками МЗС і Міноборони, не мали належного ефекту на Макрона, тому не варто тут плекати особливі очікування.

Головне в цій історії пам’ятати: ставки для двох президентів зовсім різні – у випадку України йдеться – без пафосу – про її майбутнє. Про її виживання як держави. У випадку Франції – про її майбутнє відносин лише з однією країн світу.

Макрон може й “хороший хлопець”, але є великі питання щодо того, чи здатний він нам наразі бути другом. Це потрібно пам’ятати президенту Зеленському, при цьому не дистанціюючись від французького лідера і не перетворюючи його на ворога.